Астролог і художник світової величини з Владивостока знову завітав на Закарпаття
Все відбувалося за передвід’їзними посиденьками і супроводжувалося величезною кількістю випитого. Ні, не горілки, позаяк «на Закарпатті напрочуд добре роблять самогон», і Сімаков «не ворог своєму здоров’ю», щоб пити горілку.
Отак чарка за чаркою в компанії кращого друга з Мукачева, художника Олександра Мондича, Сергій Сімаков дедалі відвертіше вимальовував словесні площини, які все важче було відрізнити від астрологічних прогнозів. «Про що сьогодні говорив Сімаков? – Та все те саме, що й учора» – підслуховую розмову друзів художника. Але щоразу «те саме» від ґуру звучить як нове пророцтво.
Еліксир художника
– Величезна кількість людей називає вас ґуру в астрології. Ви також надзвичайно успішний художник. Що зумовило таке поєднання інтересів?
– Я народився й одразу став малювати. Так виріс у художника (сміється).
Малярської освіти мені було недостатньо, адже в Радянському Союзі давали досить обмежену підготовку. Став шукати якогось іншого, додаткового навчання. Знайшов те, що називається окультними науками, а починав з релігії. Хоч тоді її забороняли, вважали опіумом для народу – у Радянському Союзі побожність не віталася. Врешті, занурився в окультний світ і в його контексті поступово продовжив художню освіту, а там уже астрологія і все інше...
– Хіба ви не уявляли себе кимось іншим? Адже в той час пензель був досить ризикованим знаряддям.
– Все, що міг запропонувати мені Радянський Союз у Владивостоці, – стати інженером, сухопутним або морським військовиком, прикордонником, рибалкою, моряком, працівником торгівлі. Ну і купу робітничих ремесел.
Ставати продавцем було одразу нецікаво. Лікарем? Декілька разів мене повели лікувати зуби і... Ловити рибу мені також не хотілося: однаково міг це робити, коли завгодно. Ходити по дрантя в море до японців? Навіщо, їх і без мене повна барахолка. Може, військовим на підводному атомному човні – до тридцяти років стати імпотентом, а потім капітаном? А ще мав перспективу податися в партійні функціонери, утім перетворитися на рідкісну наволоч теж не хотів. Одне слово, вибір був дуже обмежений. Питання грошей мене ніколи не цікавило: не вважаю їх тим, для чого людина має жити.
Коли ж брав до рук пензля, відчував наче якийсь еліксир з-під язика виділяється – амброзія. Вона дурила мені голову, алхімічний процес змінював свідомість. Тож як узяв пензлика до рук, так з ним і живу. Він годував, напував, влаштовував у житті. І робив це краще за всіх.
«Нічого не уявляю–все в моїй свідомості»
– Ваші роботи прирівнюють до імпресіонізму, футуризму, абстракції та кубізму. А як ви називаєте свій стиль?
– Не ідентифікую – це не моє завдання. Але точно не пишу, як абстракціоністи, не підходжу до футуризму, а кубізму й поготів. Для мене ці концепції нічого не означають. Від свого умовного стилю лише веду паралель до наскрізного реалізму. Тобто коли світ видно через плівки реальності й часу. Написані візуальні площини – це сфери світів, які зринають у моїй свідомості, а не в уяві. Вибудовую їх одну за одною і всі зберігаю. Саме тому не витираю ліній, не знищую підмалювання, фактури. Хочу, щоб усі нашарування були видимі.
– Знаю, використовуєте комп’ютер у творчості і називаєте його «класикою, яка ще не знайшла свого часу». Чим він вас приваблює?
– Комп’ютер – настільки ж величний інструмент, як палітра і мольберт. Ми з ним співпрацюємо. Зробивши щось на комп’ютері, серію графіки, наприклад, я ніби висловлюю повагу цьому штучному інтелекту. Програми зі мною сперечалися, та ми якось домовлялися й разом презентували твори. Не можна сказати, що я його для цього використовував. Так само не можна сказати, що чоловік використовує жінку, аби мати дітей.
Про астрологію, дружбу й натхнення
– Ви відвідуєте Закарпаття майже щорічно. Що привело вас сюди цього разу?
– Я втомився чомусь і потребував змінити простір. Зробивши це, маю масу задоволення. А ще в мене сильно розболілася нога – я її застудив. Казали, що тут є ворожка, яка зцілює дотиком руки. Маю визнати: так і сталося. До того ж я викладав у Мукачеві: приїхав працювати як астролог, підтримувати свою програму.
– Цікаво було б дізнатись більше про цю програму. Чому саме вчите?
– Йдеться про астрологію як науку про долю. Про один із її аспектів – гарний, виразний. Астрологи діляться на дві категорії: ті, що вивчають вищу математику, й ті, що займаються її прикладною частиною. Я відношу себе до других: цікавлюся пізнанням організації світу, його описом, який нам доступний. І в цьому описі світу, як правило, є місце звичайній людині. Мені не цікаво розповідати про планети і знаки, їх природу. Зі своїми учнями ділюся знаннями про Бога, але не як попи, а як людина, що осягла логос. Слово «астрологія» складається з двох коренів: «астро» і «логос», що вказує на космічний всесвітній абсолютний розум, який проявляється в зірках. Треба розуміти, що це не книжки і тим більше не Інтернет.
– Що пов’язує вас із Закарпаттям, зокрема з Мукачевом?
– Коли маєш двадцять років, тобі здається, що друзів буде хоч відбавляй. А коли п’ятдесят, розумієш, що їх обмаль. Різниця між тими, кому двадцять і кому піввіку, в тому, наскільки ближче стоїш до дверей раю. З Мукачевом мене пов’язала дружба з Олександром Мондичем. Він допомагає мені з душевними переживаннями, з учнями.
– Чи маєте улюблені місця на Закарпатті як художник?
– Багато. По-перше, ваш край схожий на моє рідне Примор’я. І не тільки ландшафтом. Мукачево, наприклад, – давнє європейське місто, що стоїть на вулкані, Владивосток – на семи вулканах одразу. Мені завжди подобалося там, де є вулкани.
У Берегові ж якось прочитав біля витоку: «Вода з цього підземного джерела така сама, як на острові Уруп». Вода однаковісінька! Ця точка – звісно, улюблене місце. Навіщо летіти на Курили, туди, де козам роги правлять, через дві третини планети, коли можу з Москви легенько дістатися майже туди ж?
Я чимало часу жив біля санаторію «Карпати». Парк цього закладу – чудове місце, в мене там мистецьке натхнення. Була б можливість, повертався б туди повсякчас.
Ну й Мукачево, звісно, – найбільша точка творчого настрою. Неповторним є Паланок, який стоїть на вулкані. Його родзинка не в тому, що замок хтось колись побудував (хоч упевнений, що це зробив один із нащадків Дракули, – я сам досліджував). Його натхнення якнайкраще передає російське слово «вдохновение» – поєднання «вдоху» й «мгновения».
Мистецтво як виверження душевного вулкану
– Як оцінюєте роботу й умови для неї художників в Україні?
– В Україні, на відміну від Росії, умови ідеальні. І грошей дають, і спонсори цікавляться, картини купують. Але малярі, замість того, щоб цим користуватися, йдуть у торгівлю, бізнес. Відтоді як я вперше сюди приїхав 1997-го, все, що тут відбувається на високому рівні, – бізнес. Провина художників, що вони більше енергії перетворюють на гроші: купили – не купили, поїхали – не поїхали, хто скільки отримав.
Я бачив ваших майстрів. Страх які потужні! Але це двоє-троє, а решта, як усюди – жаль, смуток. Говорити про українських художників окремо, напевно, нема сенсу, бо глобалізація нестримна. Мистецтво скрізь ніби розтлівається, розбещується. Його нині називають перформансом, інсталяцією, концептом. На виставці в Одесі, наприклад, бачив, як, замість намалювати, художник просто відзняв, як його друзі займаються сексом, і демонстрував це публіці. Те саме бачив у Києві: однією з головних експозицій були фігури солдатів, які випорожнюються на молодого: «Посвячення солдата». Не знаю, можливо, це гроші дає. Таке, зрештою, бачу всюди.
Робитиму виставку в Полтаві, то директорка музею мене питає: «А буде у вас перформанс?». Я відповів: «Не знаю, якщо знайдемо куди накласти, – зробимо. Маю багато учнів, поставимо цілі чани для цього, будемо одне за одним голі бігати і все вам тут «засіємо». Хочете?» Вона отетеріла. А я ж розумію, що жінка мала на увазі під перформансом. Не можу своє життя на це марнувати. Справжнє мистецтво починається з душевного переживання. Ось коли спостерігаю хід риби на Курилах, у мене до неї якесь співчуття, я переживаю, і передаю це хвилювання в малюнках. Відтворюю свій внутрішній вулкан через мистецтво, саме тоді воно має справжню ціну.
– Як щодо закарпатських класиків: Бокшай, Ерделі, Мункачі?.. Як оцінюєте їхню творчість?
– Для мене, чесно скажу, ці імена нічого не означають. Можливо, я й бачив їхні роботи, але не запам’ятав. Якщо вони не пропекли мою душу, отже, для мене їх немає.
Якось поїхав звідси до Будапешта, пішли з другом до національної галереї. Дуже сумне видовище: одні королі якісь, королеви, коні, піхота – нісенітниця. Та раптом – дивовижне полотно! Питаюся друга: «Це хто створив?» – «Чонтварі Тивадар, закарпатський хлопець». А воно ж усе в стилі Мікеланджело, Боттічелллі й Леонардо водночас, хоч це не Італія. Сполучення площин як у комп’ютерній графіці, ніби він грав у комп’ютерні ігри й усе з’єднав на полотні. Оце ваш класик, стовп мистецтва, людина, яка є Матіссом, Сезаном того часу.
