Дзинь, дзинь, бом! — вперемішку з мелодією шкільного дзвінка можна почути і потужний голос ковальського молота на подвір’ї Лозянської ЗОШ І-ІІ ступенів №1, який срібним розсипом відлунює у гірських закутках села під шовковою полониною Кук.
Це справді так, бо навчальний заклад має у сусідстві й свою кузню. Що не кажи, а факт з розряду екзотичної оригінальності в освітянській діяльності…, пише Василь Пилипчинець, газета "Новини Закарпаття".
Всі, хто знайомий з 67-річним Михайлом Леньом, визнають: це – надзвичайно талановитий сільський педагог. Має аж 49 літ освітянського стажу, з них 22 роки був директором місцевого храму науки. Якось теперішньому вчителю історії і спало на гадку на території школи звести цей незвичний об’єкт. Не заради особистого зиску, а, як справедливо каже, – минуле повинно живити майбутнє. Вклав в об’єкт і власні гроші, аби намір втілився у реальність. А ще посприяли матеріально у будівництві кузні Іван Хила, на той час директор держлісгоспу, підприємець Михайло Маркович. Споруджували її односельці Іван Сопко та, на жаль, уже покійний зодчий, майстер на всі руки Микола Маркович. На похвалу заслуговує і молодого віку Олександр Лолин, який за перевезення земляків-заробітчан дістав ковадло і транспортував з Ленінградської області. А міх, до речі, сам ініціатор випадково знайшов у сараї знайомого. Задум ковальні виявився нешаблонним. Її навмисно зроблено під верховинську хижу позаминулого століття – у смерековий зруб, гостроверхий дах перекрито драницями. Щоб, як кажуть, одним пострілом двох зайців вбити – продемонструвати вигляд житла предків і одне з древніх ремесел кустарів. Михайло Олексійович з раннього дитинства добре тямить сільського коваля — цигана Дюдю. Ще за радянської доби у Лозянському було аж три кузні – нижньому і верхньому кінцях села, присілку Сопки, в яких різали, гріли, кували, варили і гнули залізо Василь Петрище, Іван Тайстра, Микола Пилипчинець, Микола Маркович.
Сива справа має мати обов’язкове продовження, не без підстав стверджує вчитель, бо в селі коні, яких треба підкувати, не перевелися, та й для господарських потреб завжди потрібно склепати якусь побутову річ. Не виключено, що хтось з вихованців школи за цієї своєрідної профорієнтації й “заразиться” ділом – у самостійному дорослому віці надіне ковальський фартух. Бо село без коваля, що церква без попа…
Зрозуміло, тут творяться не бозна-які вироби, а, так би мовити, брязкальця. Кузня все-таки діє у статусі музею. Підтверджують його функцію зібрані й виставлені як експонати всілякі старовинні предмети – плуг, борона, ярмо, колеса для воза, підкови, гриф… Кожна річ пов’язана з кузнею. І написи назв до багатьох з них на діалекті пращурів, що вже призабувся. Скажімо, чуфлинок, шпільвага, верклю… Хто пояснить їхнє значення, як не екскурсовод?! Цю місію виконує не лише сам Михайло Леньо або його зять – директор школи Іван Тайстра. Відмінно з обов’язками гіда справляється також онук і син – шестикласник Іван Тайстра. Свідченням його обізнаності стала перемога на ІІ обласному конкурсі Всеукраїнської історико-географічної експедиції “Історія міст і сіл України” за успішну творчу роботу «Село, що зародилося з лози”, в якій він грунтовно розповів про рідне Лозянське.
Михайло Олексійович неспокійний у мріях. Планує у будові старої школи відкрити просторий етнографічний музей. Під одним дахом розміститься і заклад з експозицією різного часу навчально-технічних засобів.
