у жителя Ужгорода Василя Цугорки

У Закарпаття з`явилася нагода здобути славу краю, де встановлюють рекорди. І реальною стала ця можливість завдяки звичайному пенсіонеру з Ужгорода Василю Цугорці.

Торік він вирішив за будь-яку ціну зробити на одному дереві якомога більше щеплень. Фахівці у сільськогосподарській сфері до такого задуму поставилися вкрай скептично. Та велике бажання і наполегливість не могли не дати позитивного результату, і сьогодні Василь Іванович демонструє своє досягнення - 67 щеплень на яблуні та 33 — на груші. І дерева вже дали плоди семи та чотирьох сортів відповідно.

Найцікавіше те, що пан Василь не має спеціальної освіти, всі знання здобував самотужки, практикуючись на батьківській садибі вже з семирічного віку (зараз садівнику-любителю - майже 70 років). Сьогодні на своїй вже власній ділянці він постійно випробовує нові методики у догляді за деревами, які сам же й вигадує. І треба відзначити, що арсенал інновацій таки вражає — це і захист від птахів та вітру, і спосіб приховати спілі плоди від охочих поласувати чужим фруктом, і особливий спосіб щеплення. В саду у Василя Івановича доспівають абрикоси, черешні, вишні, сливи, рожевий виноград. Причому фактично всі дерева дають неоднорідні сорти, адже на кожному з них — сліди численних операцій.

«Перевага такого дерева над рештою в тому, що воно може плодоносити більшу частину року. Достатньо лише прищепити як ранні, так і пізні сорти. От якраз зараз у мене ще залишилися груші з моєї рекордсменки - зимовий урожай. Це дуже вигідно», — говорить садовод. Справді, від подібних операцій дерево лише виграє. Фрукти залишаються такими ж соковитими та смачними, а плоди - досить великими (до 500 грамів).

Крім того, саме Василю Івановичу належить заслуга у впровадженні в Україні технології вирощування так званих чудо-ягід «гумі», або, як їх ще називають, сріблястих вишень. Цей плід походить з Японії і славиться своєю невибагливістю (поливати кущі треба всього 4-5 разів на рік), приємним смаком та цілющими властивостями. Почав займатися його вирощуванням ще на Сахаліні, де прожив усе своє трудове життя. А зараз у нього чи не єдина плантація цих ягід в Україні.

Василю Івановичу вдалося перетворити хобі на суспільно корисну справу. Найбільшою його мрією є прославлення своєї області. І ні інфаркт, який він пережив нещодавно, ні півторагодинна прогулянка до земельного наділу не стають йому на заваді. Прикро те, що людину з такими знаннями та вмінням ніяк не підтримують на вищому рівні. Хоча сам пан Василь до свого не надто гарного становища ставиться іронічно. Так, свою ділянку він називає п`ятиповерховою дачею, в якій тільки видно півповерху. Решта ж схована від заздрісного та злодійського ока під землю. Та безсумнівно те, що його відкриття мають величезне значення для сільськогосподарської галузі і потребують підтримки та асигнувань.