У самому серці Ужгорода можна натрапити на крихти Венеції, Праги чи Відня. Самобутні архітектурні оази – внутрішні дворики міста – однак, втрачають свою автентичність через ремонтні роботи. Замість реставрувати і зберігати «старовину», мешканці її дещо осучаснюють – будують тут офіси й крамниці з металопластиковими вікнами, а балкони й стіни своїх домівок фарбують у яскраві кольори.
Через ворота –в минулі епохи
Сховавшись від допитливих поглядів, в обіймах квіткових вазонів, кованих решіток на віконцях і балконах, оточений високими облупленими стінами з вузького провулку виглядає дворик. Таких куточків у місті не так уже й багато – з десяток-два. головна їх маса зосереджена в центральній частині Ужгорода – на вулицях Волошина, Замковій, Ольбрахта, Корзо. «Щодо історичних матеріалів і довідок – це поняття своєрідне, бо тут радше йтиметься про історію певного будинку й говорити про щось спільне фактично неможливо, – каже ужгородський екскурсовод Кирило Воротинцев. – Однак закритих двориків так званого італійського типу і справді в місті чимало. Припускають, що моду на них привезли вихідці з Апеннін Другети (Другетті), разом із якими сюди приїхало чимало творчого люду – і зокрема архітекторів».
У затишний провулок на Корзо вабить запашний аромат – тут кав’ярня. Зовсім поряд із закутка «виглядає» інший дворик – через під’їзд східцями можна піднятися на другий і третій поверхи, постояти, впершись об ковані балкончики й помилуватися квітковими вазонами, зеленими дверцятами й дерев’яними рамами. Провулок на вулиці Замковій, що веде до Центру гунгарології (до речі, єдиного на теренах СНД), має свою оздобу – на стіні однієї з будівель розкинулися справжні візерунки з листя. Восени, коли зелений покрив ледь багряніє, тут по-особливому гарно.
Уздовж схилу Замкової гори, куди пролягла вулиця Ольбрахта й де колись були винні погреби, – також є мініатюрні дворики. Проте нині там смітники чи гаражі, і було б добре відреставрувати їх, поприбирати увесь непотріб. Не менш цікавими є подвір’я, у які можна потрапити через під’їзди житлових будинків на вулицях Довженка, Бращайків, Ракоці.
Пройшовши крізь вузький кам’яний коридор внутрішнього дворика (типовий для монастирських будівель) на вулиці Волошина, потрапляєш в іншу епоху. Обшарпані фасади, стара бруківка, білизна на мотузці, нявкіт кота – усе увібрало атмосферу минулих століть.
Архітектурний вінегрет
Однак поряд із кованими решітками віконець, старовинними фасадами, обвитими плющем стінами й середньовічною бруківкою ріжуть око євроремонти. Власники хочуть бути в ритмі модних тенденцій або ж воліють не витрачати коштів – тож і фарбують споруди в яскраві кольори, ґрати на віконцях замінюють металопластиком, плющ зрізають, а на балкончиках ставлять модерні вивіски. Засилля терас, бутиків і мережі продуктових «абецешок» руйнує старовинну атмосферу міста. Крім того, несподіваний симбіоз сучасного й минулого нагадує архітектурний вінегрет, тільки-от інгредієнти в ньому непоєднувані.
Тема із забудовою історичної частини міста – пісня не нова. Вже тисячі активістів борються за збереження старовинної архітектури Ужгорода. Підписуються під петиціями, протестують, утворюють спільноти. Такі зусилля не марні – вдалося досягти, аби з аптеки на Волошина познімали яскраві червоні вивіски, які так дратували, відреставровано кілька будівель. «Гарним починанням є відновлення пасажів, – каже гід Кирило Воротинцев. – Вузькі прохідні вулички вже з’явилися в кількох місцях і також викликають чималий інтерес та бажання зазирнути всередину». Проте, каже екскурсовод, тут не завжди йдеться про гарну зовнішню архітектуру, а й про проблему облаштування зі смаком – останнього місцевим бізнесменам часто бракує.
Туристична родзинка
Попри все, гостей Ужгорода внутрішні дворики ваблять. «Часто туристи намагаються заглядати до подібних «комірок» і подекуди навіть улаштовують міні-фотосесії, – пояснює гід. – У цілому ж використовувати їх із туристичною метою можна, але для цього потрібні деякі передумови. Зокрема, людям має бути цікаво, їм треба щось показати та розповісти – попит мають історії з життя містян. У такому дворику має бути чисто – ніхто не відвідає брудне подвір’я, яке до того ж є самовільно визначеним безплатним громадським туалетом. Стара столярка та кованка вітаються, бо додають колориту враженням та фото. І якщо вже вести кудись туриста, то місто має на цьому заробляти. Тобто крамничка із незвичними сувенірами й затишна кав’ярня – це бажані речі. Проте можливі варіанти».
Турист Дмитро зацікавлено оглядає старі будівлі на вулиці Замковій. Родом хлопець із Луцька, розповідає, що в Ужгороді вже не вперше – цьогоріч вирішив завітати на День міста прямо зі львівського Форуму видавців. «Два роки тому гостював у вашому місті, облазив усі пам’ятки, – розповідає. – Не міг пройти повз ці дворики. У рідному Луцьку неподалік Любартового замку, кірхи і костелу теж маємо кілька таких, але їх украй мало. Бачив львівські – оце дивовижа, наче в легенди середньовіччя потрапляєш. Дуже тішуся з того, що тутешні мешканці, як можуть, бережуть ці дворики, не дають понищити комерцією. Як порівняти з минулими роками, помітив, що в Ужгороді багато двориків зачинилося, тож пройти, помилуватися, познімкувати, як колись, уже не можна. А шкода».
Містяни й справді позамикали кілька двориків, а з декотрих – проганяють. «Ідіть-но звідсіля, – суворо гримнув дідусь на подвір’ї з вулиці Волошина,– тут вам робити нічого, і ніхто нічого вам не скаже. Історії не знаю, живу тут зо два десятки років, а ті, хто міг би щось розповісти, або повмирали, або виїхали».
Пані Марія у дворику на Корзо каже, що багато як ужгородців, так і гостей міста частенько гуляють тут, аби пофотографуватися. «Нічого не нищать, поводяться мирно, – каже жінка. – Дозволяємо їм на верхні поверхи пройти, там теж є цікаві дворики. Ходіть-но й ви, поглянете: там дуже затишно. Тільки обережно – не розбудіть сусідського собаку».
