Впевнений підвиноградівський барон Йосип Форкошx0dx0a

Хата барона хоч і велика й красива, та видно її зразу: в таборі є значно заможніші цигани. «Я – середня людина», – згодом розповість Йосип Золтанович Форкош.

– Народився в 51-му році тут, у Підвиноградові. Сім’я в нас була проста, звичайна. Як відслужив у армії, то поїхав на заробітки – Москва, Тернопіль, Львів, Рівне – заробляти гроші, як і більшість наших у той час.

– Коли стали бароном?

– Я вже 10 років як барон. То – вибірна посада. Збираються на площі всі цигани, жителі табору, й обирають собі головного.

– За якими критеріями?

– Головне, щоб був порядним, справедливим. Барон має вирішувати всі проблеми, що стаються всередині табору. Ви ж знаєте, у нас, циган, незвично шукати правду в судах, бо ми не є настільки грамотні, щоб уміти себе захистити. Тому всі конфлікти вирішуємо між собою. Барон повинен вирішити, хто – правий, а хто – ні.

– І як довго дозволяється бути главою табору?

– Доки справедливо судиш, доки відстоюєш інтереси громади, доки тебе поважають, доти ти – барон. Я завжди казав: «Якщо комусь не подобаюсь, то робіть перевибори, давайте іншому господарювати. За посаду не тримаюся». Просто не дано людині завжди поступати правильно. Десь і я можу помилитися. Але головне, щоб не було міжусобиць всередині табору. Примирити в суперечці – ось моє основне завдання.

– Підвиноградівський барон комусь підпорядкований? Наприклад, ужгородському табору?

– Ми нікому не підпорядковані. І з ужгородськими не контактуємо. Вони живуть по-своєму, а ми – по-своєму.

– Чому так?

– А для чого зайві клопоти? Вони більш освічені, отримують всіляку допомогу з різних фондів. Ану ж не поділяться – у нас почнуться образи. Навіщо це? У нас хороші стосунки з усіма ромами, але справу маємо тільки з королівськими.

– Яку справу?

– Ну, ми з ними родичаємось: наші хлопці ходять до їхніх дівчат, і навпаки. Їздимо подеколи разом на заробітки. Співпрацюємо, словом.

– Родичаєтесь тільки з королівськими циганами? А з місцевим населенням?

– Якщо полюбить наш хлопець вашу дівчину, то шлюб не забороняємо. Але нечасто таке буває. Наші ж дівчата взагалі не хочуть виходити заміж за ваших чоловіків.

– Не подобаються?

– Та ні, просто зовсім різні погляди на життя. Та й не берете ж їх! (Сміється). Вони ж – неграмотні, нічого не вміють, малі ще. Хто з ваших візьме таку в 12-13 років? Ніхто. А наші ходять. У 15 уже й дітей можуть мати. Такі в нас традиції. Тому найчастіше батьки наперед між собою домовляються про шлюб дітей.

– А це хіба справедливо?

– А що вони у свої молоді роки знають? Дорослі життя прожили – їм видніше. Важливо те, із якої сім’ї дівчина, чи порядних має батьків, чи в достатку живуть. Як кажуть, яблуко від яблуні далеко не впаде. Дивимось на сім’ю: якщо жінка не поважає свого чоловіка, не слухає його, криклива, гуляща, то хто братиме її дочку заміж?! Так і вибираємо наречену.

– А які обов’язки в чоловіків і які – в жінок? Є рівноправність?

– Звичайно, що є! Чоловік має заробляти гроші, захищати сім’ю, а жінка – шанувати його, готувати їжу, за господарством доглядати, якщо є, дітей виховувати.

– Наскільки знаю, у вас не прийнято реєструвати шлюб у загсі.

– Ну, звичайно! Який загс їх «розпише», коли дівчині – тринадцять, а хлопцеві – п’ятнадцять літ?! Тому і в армію наших не беруть, бо найчастіше мають уже дітей, коли стають повнолітніми. Та й з освітою в нас не дуже…

– Багато хто не вміє читати-писати?

– Ні, елементарне знає кожен. Ми, батьки, стараємось дати дітям хоча б базову освіту. Є в нас своя циганська школа для початкових класів, однак вона в поганому стані. Особисто я дуже наполягаю на тому, щоб кожен хлопець учився читати й писати.

– Дівчатам освіта не потрібна?

– А для чого? У них – хатні клопоти. А от сучасному циганові, вважаю, необхідно вміти читати й писати, і, звичайно, не завадило б мати водійські права, щоб їздив на заробітки.

– Про університет, як бачу, мова не йде…

– Та ні, університетів, інститутів ще не треба. Для чого? ...Не знаю, може, колись і виникне. Тоді здобуватимемо й вищу освіту. А нині такий час, що гроші треба заробляти.

– І яким способом, цікаво?

– Більшість їздить на заробітки, виготовляє на замовлення бляшані вироби. Це наша візитна картка. Кращих спеціалістів у цій справі, ніж ми, нема. Це ремесло ще наших дідів, прадідів, і взагалі – прибутковий бізнес. У нас добре налагоджена ця справа. А ті, хто за віком своїм уже не може нормально працювати, мають, вважайте, забезпечену старість – коли є шість дорослих синів, то можливість якось прожити завжди знайдеться.

– Пане Йосипе, Ви вже 10 років як барон. Що змінилося із часу, коли Ви тільки-но починали бути головним у таборі?

– О, багато змінилося, дуже багато! Я всім кажу, що головне – те, що наші цигани перестали пиячити. А коли не п’єш, то вже й про сім’ю свою подбаєш, і гроші заробиш, і не прогуляєш їх, а збережеш. Пам’ятаю, коли був малим, то зовсім інакше жили. Якщо батько приходив додому, то ми всі тікали звідти, бо завжди був п’яний. А значить і дурний, адже від алкоголю розум людини тьмяніє. Ось це я завжди і пояснюю своїм циганам. Тепер у нас дуже мало питущих.

– Може, й політикою в таборі вже цікавляться?

– Та яка політика?! Що нам до політики? Далеко нам ще до неї.

– А голосувати на вибори ходили?

– Так, ходили, але тільки чоловіки. Жінки неграмотні, тому не голосували. Хоч я підходив до місцевої влади, щоб ті дозволили назначити людину, яка б показала неосвіченій циганці, де ставити хрестик, якщо їй подобається Ющенко, а де – якщо Янукович. Але таку ініціативу ніхто не підтримав. Казали, що протизаконно. Тому наші жінки голосувати взагалі не ходили.

– Яка кількість населення в таборі?

– Майже тисяча чоловік. То без жінок і дітей – їх ми не рахуємо.

– Нема протиріч із місцевим населенням?

– Намагаємось жити мирно. Адже часто буває, що потрібні нам майстри з села, наприклад, щоб хату побудувати чи ще щось. Наприклад, тепер у мене роблять ремонт фахівці з Києва. От і виникли в нас із селянами певні протиріччя – з тими, що жили на цій вулиці.

– Правильно розумію: уже не живуть?

– Так, ми викупили цілу вулицю. Просто були такі, що не дуже хотіли продавати будинки. Тоді наші між собою пустили чутку, що підпалять їм помешкання і т. ін. Одним словом, ми добре їм заплатили.

– Однієї вулиці на весь табір вистачить?

– Нам – вистачить. Але ж самі розумієте, підростає молоде покоління – треба й про них подбати. Тому домовились, що найближчим часом нам виділять ще дві вулиці.

Василь Кошовий

"Старий Замок "Паланок"