Нещодавно до Ужгорода вперше навідався з концертною програмою один із найцікавіших українських музичних гуртів – «Даха Браха». Вони виконують українську, і не тільки, автентичну пісню у властивій тільки їм неповторній манері. Самі музиканти називають свій стиль етнохаосом. Ще зовсім недавно про оригінальний квартет мало хто й чув, а сьогодні їх запрошують до Англії, Росії, Канади чи Австралії.
Хоча в обласній філармонії було доволі прохолодно, музиканти виклалися на повну. Не завадило й те, що не було однієї з учасниць, яка невдовзі стане мамою. Після концерту єдиний у гурті чоловік – Марко Галаневич – погодився поспілкуватися, поділився враженнями від ужгородського концерту й розповів «Замкові» про найближчі плани.
– Ви вперше виступали в Ужгороді. Які враження від міста та публіки?
– До цього ми, звичайно, вже бували на Закарпатті: навідувалися до вас як туристи. Нам завжди дуже подобалася ця унікальна місцина. Однак за шість із половиною років ми об’їздили майже всю Україну, а жодного концерту в Ужгороді так і не мали. Тож тільки-но з’явилася можливість, радо приїхали і, як нам здається, абсолютно вгадали. Схоже, нас тут чекали, публіка виявилася щира, гаряча, тож було дуже приємно.
– А як виступалося в нашій філармонії?
– Було дуже почесно грати в такому місці. Крім усього, воно ще й надзвичайно гарне. Мені здається у цих стінах непогано було б відзняти наш концерт, мала б вийти дуже гарна «картинка». Можливо, згодом спробуємо щось подібне тут зробити.
– Знаю, що їздите у фольклорні експедиції Україною і шукаєте маловідомі пісні. А до нас, на Закарпаття, не збираєтеся?
– Поки що я особисто не був у жодній експедиції, а от дівчата справді професійні фольклористки. Вони займаються цим мало не з дитинства. Не скажу, чи вже були на Закарпатті, але в Карпати точно їздили. От сьогодні ми виконували коломийку, і хоча звучала вона як реп, насправді – це автентична співанка, записана в Коломиї, тобто підібралися ми вже близько.
– Не доводилося чути на свою адресу від старшого покоління закидів щодо того, як виконуєте народну пісню?
– Так, але навіть не від старшого покоління, а від фольклористів, які займаються автентичним співом. Вони чомусь уважають, що пісня має виконуватися тільки в тому варіанті, який записаний у селі в бабусі. Можливо, як переконані ці люди, ми її і псуємо, але це наше бачення народної пісні. Ми вважаємо, що просто даємо твору нове життя: актуалізуємо українську автентичну традицію. Недавно в Петербурзі нам дали премію Сергія Курьохіна в галузі сучасного мистецтва, напевно, це найкраще, що може бути з українським фольклором. Адже його поставили на рівень сучасного й актуального. Тобто думаємо, що яку-не-яку культурну місію для України таки виконуємо.
– Нещодавно разом із київським театром «Дах» ви успішно показали в Англії виставу «Макбет». Як удалося зачепити співвітчизників Шекспіра?
– Британцям було цікаво побачити українського Макбета з нашими національними та ментальними особливостями і світосприйняттям. За два тижні ми показали десять вистав. Мали дуже теплі й здивовані відгуки англійської преси. Вони писали, що бачили Макбета в різних варіантах, але такого ще ні. Своєю чергою, у нас теж був культурний шок від Британії, її музеїв, різноманітних мистецьких центрів, нічного життя Лондона. Ми познайомилися з певним цивілізаційним рівнем, багато здобутків якого хотілося б і для нашої творчості, країни, українців.
– «Даху Браху» чудово приймали в Лондоні, у Петербурзі відзначили нагородою, як думаєте, в чому секрет вашого успіху?
– Не хотілося б самому себе хвалити, давати якісь оцінки, але можливо, в тому, що наша музика не є пересічною. До нас часто підходять молоді гурти, питають те саме. Просять щось порадити. Відповідаємо: ви все так робите, як і до вас, граєте ту саму музику, одягнені в однакові кеди і джинси (сміється. – Авт.).
Але чомусь вважаєте, що вас мають сприймати краще. Адже потрібно постійно щось шукати, слухати гарну музику, дивитися хороше кіно, читати цікаві книжки. Звичайно, що це ще й наше світовідчуття та світосприймання, те, які ми є сьогодні, але водночас це й робота.
– Гурт цього разу виступав без однієї з дівчат. У вас вже була ситуація, коли через схожу причину втратили учасницю, цього разу вона не повториться?
– Звичайно, я чогось подібного завжди очікую, адже це жіночий колектив (сміється. – Авт.) Ставлюся до цього дуже нормально, адже йдеться насамперед про жінку, яка колись має стати матір’ю. Та цього разу сподіваємося й далі залишитися в такому самому складі. Підготували їй на заміну хлопця, здається, вийшло досить органічно, і звучали ми на концерті правильно. От у Канаді виступали взагалі втрьох. Було досить важко, але навіть у такому складі впоралися. Дістали запрошення й 13–14 березня виступатимемо в Австралії на фестивалі «WOMADelaide festival», який відбудеться в Аделаїді.
– З якими почуттями їдете?
– Відчуваємо деякий трепет, острах, адже троє – це не четверо. Крім того, цей фестиваль для нашого музичного напрямку, напевно, – найвищий рівень. Тому, звичайно, є гордість від того, що першими на цьому фесті представлятимемо Україну, свою культуру, націю. Нам уже телефонували представники тамтешньої української громади, вони нас теж чекають і готові всіляко допомагати, тож відчуття дуже піднесені.
– Недавно «Дахою Брахою» зацікавилося навіть «National Geographic». У результаті новозеландське відділення товариства відзняло вам кліп. Розкажіть, що це була за робота?
– Вони мають такий цікавий проект: їдуть у якусь країну і роблять, так би мовити, її «музичний зріз». Проект уже побував у дуже багатьох країнах світу, нарешті дістався й до України. Новозеландці зробили інтерв’ю зі знаковими для української музичної культури постатями, наприклад, Ніною Матвієнко та Олегом Скрипкою, а «Даху Браху» обрали як своєрідну музичну візитівку країни й, справді, відзняли для нас кліп. Ми мали виконати одну цікаву умову: переспівати композицію, якогось із новозеландських колективів. Тож у нашому новому альбомі «Light» тепер є пісня «Please, Don’t Cry» дуету «Concord Dawn». Спочатку здавалося, що буде важко відтворити музику в стилі драм-енд-бейс (жанр електронної музики), але ми впоралися, і, здається, вийшло непогано.
– Після концерту ви спілкувалися з друзями, які мешкають у Берегові. Як із ними познайомилися?
– Це справді наші добрі друзі, театральні актори, які працюють у Закарпатському угорському театрі. Акторська доля нас і звела. Намагаємося до них навідуватися. Ми виступали в них, а коли проводимо свій Гоголь-фест, запрошуємо їх. З великою повагою ставимося до того, що вони роблять. До речі, це просто суперовий театр, – на мою думку, один із кращих в Україні, Угорщині, а може, і в Європі.
– Який із компліментів щодо вашої творчості найбільше запам’ятався?
– Згадався один цікавий випадок на фестивалі в Чехії. Після виступу до нас підходять чехи й кажуть: «Дякуємо за «у?жасний» концерт». Ми були, м’яко кажучи, шоковані – аж доти, доки нам не пояснили, що це означає прекрасний.
– Де найкраще почуваєтеся – у маленьких залах чи на фестивальних майданчиках?
– Для нас це не важливо. Однаково добре як на стадіоні, так і в невеличких кав’ярнях. Важливим є тільки технічний бік виступу. Потрібно, щоб наші інструменти прозвучали так, аби їх почули і ми, і слухачі. А головне, звичайно, це віддача глядачів. Коли бачимо, що наше світосприйняття комусь близьке, впізнаємо вогники в очах, це найкраще, що може бути у творчості.
