Закінчення Першої світової війни принесло кардинальні зміни в Європу. Виснажена у воєнному та економічному відношенні колись могутня Австро-Угорська імперія розсипалася на низку нових країн, в результаті чого було проголошено нові слов’янські держави: Чехословаччину, Польщу, Болгарію, утворено королівство сербів, хорватів і словенів.
Цей процес не оминув і території українського Закарпаття. Завдяки цілій низці військових, політичних та соціальних процесів та згідно із Сен-Жерменським мирним договором від 10 вересня 1919 року, територія краю офіційно увійшла до складу Чехословацької республіки на правах автономії. 29 лютого 1920 року конституція Чехословаччини ввела офіційну назву «Підкарпатська Русь» та затвердила герб – стоячий бурий ведмідь (зліва) і синьо-жовті смужки (справа). А 26 квітня 1920 року утворено посаду земського губернатора, який мав символізувати автономну самоврядність. Також було частково збережено і старий адміністративно-територіальний устрій – комітати. Правда замість чотирьох попередніх залишили тільки три: Ужгородський (з центром в Ужгороді), Мукачівський ( у Мукачеві) та Мараморошський (у м.Хуст).
На початку 1921 року Іршава, хоч і була районним центром ще з австро-угорського періоду, але не мала відповідної інфраструктури і залишалася звичайним пересічним селом. Загальна кількість населення складала 2245 чоловік. На цей час тут діяло декілька млинів, в т.ч. один водяний, кузні, лісопилка та невеликий цех по обробці льону. Із соціальних закладів була церковно-приходська школа (але не працювала із-за відсутності учителя), поштове відділення, сільський нотаріат, бібліотека, залізнична станція, діяло декілька магазинів та корчм. Головним подіями, які оживляли сільське життя, залишалися храмове (церковне) свято та щотижневий базар-торговиця.
Уже з перших місяців нова влада намагалася упорядкувати суспільне життя краю і почала планомірно проводити реформи.
У 1927 році розпорядженням крайового уряду попередній адміністративний поділ на комітати було ліквідовано, а замість них утворено 12 округів з окружними центрами: Берегово, В. Березний, Волове, Іршава, Мукачево, Перечин, Рахів, Свалява, Севлюш, Тячево, Ужгород, Хуст.
Таким чином Іршава, завдячуючи своєму стратегічному розташуванню, отримала статус окружного центру. Цей факт і вирішив її майбутню долю та став вирішальним у розбудові інфраструктури та політично-культурного розвитку поселення…
Директор історико-краєзнавчого музею Іршавського МЦПО Андрій Світлинець опублікував як розбудовували в Іршаві "Чеський квартал".
У 1927 році село Іршава, маючи природнє стратегічне розташування у долині річок Боржава та Іршавка, стає центром одного з 12-ти районних округів тодішньої Підкарпатської Русі. Це, в кінцевому результаті, стало вирішальним і поворотним моментом, який вплинув на розвиток поселення у наступні десятиліття, що і по сьогоднішній день визначає економічне і суспільне життя місцевого населення.
Окружний центр по тодішніх мірках – це доволі серйозна адміністративна одиниця, яка повинна мати відповідну інфраструктуру, що включала в себе цілий ряд установ. За новим статусом тут повинні були запрацювати окружний уряд, окружний нотаріат, окружний суд та уряд поземельних книг, окружний шкільний інспекторат, фінансовий контрольний уряд, окружна жандармська станція, окружний лісний уряд, уряд цивільного нотаріату, поштовий уряд, станція і уряд залізничної дороги, і, звичайно, сільський та нотарський уряди.
Відповідних фахівців, які б «запустили» роботу установ, направляв центральний уряд і з цим великих проблем не виникало. Але «новоспечені» окружні центри, які ще донедавна були невеликими занедбаними селами, не мали відповідних будівель і тому гостро постало питання наявності адміністративних будов та житла для нових чиновників. Спочатку проблему вирішували через орендування необхідних приміщень, та це лише частково зарадило ситуації. Поряд з цим виникали і інші проблеми. Оскільки більшість придатних для цього будинків знаходилася у власності місцевих євреїв, то з часом почали виникати фінансові проблеми – з кожним роком орендарі піднімали грошову плату (яскравим прикладом стало місто Хуст). Щоб вирішити цю проблему, празька влада виділяє величезні грошові субвенції, які мали зняти болюче питання нестачі адміністративних та житлових будівель.
У 1928 році прийнято рішення про спорудження в Іршаві чотирьох будинків сімейного, так званого лінійного типу і оголошено конкурс на будівництво. За основу було взято готовий і уже апробований проект празького архітектора-інженера Я. Ріги, затверджений ще 28 червня 1924 року. Загальний кошторис на зведення одного двохквартирного будинку складав близько 250 000 чеських крон і передбачав цілу низку основних робіт, які складалися починаючи із земляних, мурницьких, тесарських, ковальських і закінчуючи покрівельними, штукатурними, столярними, водопровідними та електротехнічними. Окрім цього було потрібно спорудити господарські будівлі, приміщення для зберігання дров (дроварні), викопати колодязь, поставити паркан та спланувати і облагородити внутрішній дворик.
Наявні архівні документи свідчать, що свої послуги запропонувало п’ять будівельних компаній. Зокрема «Товариство будівельників у м. Пльзень» запропонувало виконати замовлені роботи за 230.508 ч. крон і 16 гелерів. Інша фірма, «Бізнес по будівництву інженера Тварошка Міхая» із Берегова, пообіцяли виконати всі роботи за 267.104 ч. крони і 46 гелерів. Мукачівська компанія «Бено Шолфед, бізнесмен по будівництву» ці роботи взялася виконати за 265.102 ч.кр. і 32 гелери. Ще одно підприємство «Фірма Шіма Гізмана» запропонувало свої послуги за 236.438 ч. кр. і 20 гелерів. Окрім того в документах згадуються невеликі приватні компанії, які пропонували свої послуги на окремі види робіт. Так, магазин «Плитки, димоходів, печок та інших керамічних виробів Мойжеса Інде» за коминарські роботи виставив кошторис у 5.800 ч.кр.; мукачівське підприємство Абрагама Шпіри «Склопакети і віконні ролети» за склярські і оббивочні роботи запросило 2.982 і 1.738 ч. кр. відповідно; а фірма «Столярні вироби і виготовлення меблів» мукачівського підприємця Людвіга Зіма за свої послуги попросила 5.086 ч. кр.
Місцева влада виділила безкоштовно на тодішній околиці поселення велику земельну ділянку (у поземельних книгах це парцели з кадастровими номерами 1161/1 та 1161/2).
Наразі невідомо як проходили тендерні процедури, але серед п’яти заявлених претендентів комісія визнала переможцем будівельну компанію «Krupar i Kolena» з Мукачева, а загальний кошторис на зведення одного двохквартирного будинку склав 230.508 чеських крон.
Перший будинок звели доволі швидко і на практиці уже виявилися певні технічні недоліки. Це підтверджує протокол, складений 11 червня 1928 року в канцелярії сільського уряду. Від імені адміністрації громадських робіт був присутній інженер Рудольф Томашек, від місцевого уряду др. Євген Балошескул, від управління будівництва житлових будинків Йожеф Велендорф. Документ свідчить, що на одній з виділених земельних ділянок уже побудовано два будинки із чотирьох запланованих. Але виявилося, що двір лежить нижче на 30 см. від загального рівня і ґрунтові води підступають близько до поверхні, а ця ситуація унеможливлює прокладання дренажної системи, бо на глибині 80 см. стоїть вода. Ця ж проблема ще «вилазила» підмоченими стінами та цвіллю. Другою проблемою, за скаргами жінок чиновників, стала «…відкрита місцевість і холодні північні вітри, які віють зі сторони кухонь та маленькі кімнати під дахом, що проектувалися як комори, але у силу малого розміру є малокорисними». Були проблеми і з питною водою, яка є «…неприємна на запах та має очевидно гнилі речовини, що розкладаються». Тому воду доставляли з іншого місця. Заболоченість навколишньої місцевості сприяла розмноженню комарів, а це могло призвести до захворювання на малярію.
Були і інші нарікання. Зокрема жінки урядовців скаржилися на далеку відстань до центра села, бо їхні квартири «… знаходяться на західній периферії села за залізничним полотном»! Хоча, потрібно відмітити, що від нового кварталу до центра був прокладений широкий і рівний бетонний тротуар, а дана відстань складала всього декілька сотень метрів.
Зважаючи на всі заявлені проблеми (!), комісія рекомендувала будівництво на цьому полі надалі не проводити. Виділену ділянку продати, а на виручені кошти купити земельну ділянку, що належить євреям братам Якубович і там продовжити будівництво. Цікаво, що інший єврей Йосиф Шпігель, як власник земельної ділянки, що сусідить із землею братів Якубовичів заявив, що у разі нестачі території, готовий продати і свою землю по 40 чехословацьких корун за 1 м2.
Без сумніву, деякі проблеми дійсно мали місце, але наскільки виправданими були ці претензії судити важко. Та факт залишається фактом – в кінцевому результаті вище названі скарги і можливо певна фінансова зацікавленість «в проблемі» деяких місцевих осіб призвели до того, що замість запланованих 4-х будинків в Іршаві було зведено тільки два.
Спогадів і фото про саме будівництво кварталу віднайти, на жаль, не вдалося. Але завершальним акордом будівельної епопеї стало розпорядження крайового уряду датованого 8 листопада 1929 року:
«Інженеру Я. Роду, технічний відділ. Уповноважую Вас здійснити якісний перегляд будівництва житлових будинків в Іршаві. Перевірку призначити на 13 листопада 1929 року на 7.30 год.».
Зрозуміло, що результат перевірки був позитивний і, як логічний підсумок, стало «Свідоцтво про закінчення будівництва», видане сільським урядом в Іршаві. Зокрема у документі зазначено:
«Сільський уряд в Іршаві. 1929 р. Село Іршава свідчить про те, що нові сімейні будинки під № 4, 5 в Іршаві, які є власністю Чехословацької держави, закінчено 15 листопада 1929 року та дозвіл на проживання дозволено 15.11.1929 р. Документ видано 16.11.1929 року»
Окрім того, до кожної квартири було приділено земельну ділянку, побудовано господарську будівлю та дроварню. До самого кварталу проведено вулицю, зроблено водовідведення і кювети, бетонні містки і тротуари. Фактично це був взірець європейського модерного містобудування, що мав створити зручні умови проживання для державного чиновника, а для місцевого населення яскраво засвідчити переваги тогочасної Чехословацької республіки.
