Режисер театру, яка отримала відзнаку “Про Урбе” (За місто), пройшла через пекло концтаборів
Народилася Ярослава Іванівна Бандурович 8 вересня 1913 року на Самбірщині. Навчатися після закінчення школи поїхала в університет до Львова, де вступила на юридичний факультет. Була здібною та активною студенткою, брала участь у створенні перших дівочих дружин "Пласту" (організації українських скаутів, де приділяли велику увагу патріотичному вихованню молоді).
Однак у середині 1930–х років «Пласт» переживає кризу, в пергу чергу через великий тиск з боку польської влади. Тоді ж розпочинається так званий "Варшавський процес" - один із найбільших судових процесів проти Організації українських націоналістів (ОУН), де її провідника, студента Львівської Політехніки Степана Бандеру засудили до смертної кари... 22-річну Ярославу Бандурович також звинувачували в антидержавній діяльності, і лише за браком доказів не взяли під варту.
А далі була війна. На прихід німців на Галичину місцеве населення відреагувало по різному. Одні бачили в них окупантів, інші покладали певні надії на Німеччину. Однак дуже швидко всі хибні ілюзії розвіялися як дим. Оунівці поступово перейшли до саботажу політики нацистської влади.
Ярославі Бандурович довіряють відповідальну ділянку у референтурі пропаганди Окружного проводу ОУН. Мабуть не даремно, бо пройшла вишкіл розвідника. Восени 1942 року ОУН починають збройну боротьбу з німцями. А Ярославу Бандурович, разом з іншими арештованими українськими націоналістами, відправляють у німецький концентраційний табір Заксенгаузен, де полонені працюють у нелюдських умовах на каменоломні. Дивом жінці вдалося звідти втекти, і вона повертається на рідну Львівщину, де вже діє Українська Повстанська Армія. Ярослава одразу береться до справи – і очолює районний осередок Червоного Хреста.
У 1944 році на терени Західної України повернулися більшовики. За доносом провокатора Ярославу Бандурович знову арештовують, цього разу НКВС. Так у її житті розпочинається третє коло пекла. Методи дізнання у радянських слідчих не надто відрізнялися від методів гестапо. Це підтверджують і камери львівської катівні, де нині розміщено меморіал "В’язниця на Лонцького". Ярославу, яка на той час була вагітною, тримали в боксі 1,5 х 1,5 м. Весь час жінка мусила стояти, на кам’яній підлозі хлюпала вода, під стелею ледь жевріла лампочка, яку вимикали на ніч. Не дивно, що передчасно народжена дитина була мертвою... А на Ярославу Бандурович чекав страшний вирок - вісім років ГУЛАГу. Але вона витримала і це нелегке випробування …
У 1950-х роках Ярослава Іванівна опинилася на Закарпатті, де бере участь у створенні Берегівського українського театру. А 1956 рік вважається точкою відліку цього осередку української культури в угорськомовному закарпатському містечку.
За понад три десятиліття Ярослава Бандурович здійснила постановки близько 70 вітчизняних та зарубіжних творів. Серед успішних вистав можна згадати "Назара Стодолю" Т.Шевченка, "Ніч на Івана Купала" М. Старицького, "Не бійся, мамо" Н.Думбадзе, "Украдене щастя" І. Франка, "Земля" О.Кобилянської та багато інших. Вже у 1959 році колективу було присвоєно високе звання "народний". А у 1976 році за виставу "Поки гарба не перекинулася" О. Іоселіані театральний колектив удостоєний звання лауреата республіканського фестивалю драматичного мистецтва і нагороджений дипломом І-го ступеня. Трупа була постійним учасником обласних та республіканських фестивалів, виїжджала навіть за кордон - у Чехію.
Однак наприкінці 80-х через важку хворобу режисер та актриса Ярослава Бандурович змушена залишити театральне життя і робота трупи теж припиняється. А про особисте Ярослави Іванівни довгий час ніхто не знав, навіть близькі люди, про своє трагічне минуле вона майже нікому не розповідала… Ярослава Іванівна Бандурович пішла з життя у 1996 році.
Згодом про цю унікальної сили волі людину написав повість “…І цвіла калина край дороги” її відданий прихильник, журналіст берегівської районки Павло Загрійчук, який назвав її “справжньою аристократкою духу”:
“Я любив Ярославу Іванівну. Її високе чоло, незбагненний, мов у Джоконди, погляд, довгу чорну косу, якою вона зазвичай обрамляла голову. До коси дуже пасувало чудернацьке пасмо, що куйовдилось від найменшого подиху вітру, яке робило зачіску, а відтак і постать, особливо принадною. Усе це надавало їй шарму справжньої аристократки. Вона і була аристократкою: не за походженням, а за духом… Я любив Ярославу Іванівну синівською любов’ю. Та хіба тільки я? Багато людей можуть із гордістю повторити мої слова. Вона вабила безпосередністю, виваженістю, мудрістю. Виступаючи на сцені, брала в полон залу і вела за собою, зачаровуючи так, що забувалися всі умовності театру. І вела в дивовижний світ театрального мистецтва десятки юнаків і дівчат, з яких буквально ліпила акторів, уміло плекала в них паростки громадянськості й патріотизму. Вони постійно пам’ятають про це і з великою вдячністю складають їй данину безмірної поваги і шани.
Бог не поскупився своїми щедротами, сповна обдарував ними Ярославу, але послав на її долю суворі випробування. Так завжди буває з тими, кого Господь особливо любить. І вона смиренно несла свій хрест: через польську в’язницю, німецький концтабір і більшовицькі катівні, а згодом вісім років таборів ГУЛАГу. Здавалося б, що таке життя, сповнене небезпек, цькування і наруги, мало зачерствити її серце, закувати душу в кайдани зневіри. Та, попри всі біди, Ярослава залишалась відкритою для людей, сповненою відчайдушності, навіть азарту. ЇЇ не змогли зломити ні лють варшавського шовінізму, ні знахабнілий нацистський расизм, ані цинізм радянського тоталітаризму. Нерідко в колі повстанців вона читала:
Не треба нам нічого від життя:
Ні почестей, ні грошей, ані слави, –
Лише Вкраїни треба вороття,
Святої Української Держави… “
Із нагоди 100-річчя Ярослави Іванівни Бандурович колектив Берегівського українського Народного театру вшанував пам’ять видатного режисера, поклавши вінки та квіти до її могили.
