Електрифікація нашого краю почалася наприкінці ХІХ століття за часів АвстроУгорщини, коли в 1890 році на мукачівській пивоварні Шенборна запрацювала невеличка гідроелектростанція.
Невдовзі власним джерелом електрики збагатився ужгородський млин. Світло від нього так зачарувало городян, що вони почали вимагати від міської влади електрифікації, яка, після тривалих пошуків інвесторів для на той час абсолютно нової галузі, почалася в Ужгороді в 1902 році.
Через рік електрика прийшла в Мукачево, в 1908 році – в Берегсас, у 1913му дійшла до Севлюша (Виноградова) та Королева. Більш потужна хвиля освоєння електричного струму прийшла на Закарпаття за чехословацької доби. Так, у 1931 році почала діяти Ужгородська паротурбінна електростанція із двома генераторами потужністю 2,5 тисячі кіловат кожен, а через два роки були проведені лінії електропередач від Ужгорода на Перечин, Чоп, Сваляву і аж до Великого Бичкова. В той же час розпочалося будівництво гідроелектростанції на Ужі, однак через економічні проблеми воно було призупинено до 1942 року, коли вже нова, угорська влада пустила в експлуатацію ГЕС потужністю 4,5 тисячі кВт.
У радянську епоху на Закарпатті була зведена унікальна ГЕС із використанням двох річок – Тереблі та Ріки. Це сталося в 1956 році, після шести років тяжкої праці. Слід відзначити, що 27мегаватна ТереблеРіцька ГЕС була радянським втіленням проектів угорських та італійських проектантів. Після цього проекту нічого більш потужного в галузі енергетики на Закарпатті збудовано не було – вочевидь, це й на благо. Принаймні сучасний проект зведення 330 мініГЕС на річках краю був сприйнятий в багнети природоохоронною громадськістю та наразі відкладений до з’ясування всіх побічних ефектів, адже екологічна шкода від них може значно перевищити потенційні економічні вигоди.
Здавалося б, матеріальних пам’яток епохи першої хвилі електрифікації Закарпаття не збереглося – за понад сторіччя все не раз перебудовувалося чи зносилося, адже потужності тодішніх агрегатів із виробітку струму були мізерні порівняно із сучасними. Однак принаймні одна пам’ятка збереглася й по сьогодні. Йдеться про споруду першої електростанції в Берегові. Знаходиться вона неподалік залізничного вокзалу, варто лише пройти кілька сотень метрів запорошеною вулицею, що йде паралельно коліям у напрямку станції Батьово. Можна спитати у місцевих, де «Сєльенерго» — за такою радянською назвою будівлю знають немолоді берегівці. За пізньорадянських часів та десь до 1990х там обслуговували абонентів — споживачів електрики, ще раніше всередині споруди гудів трансформатор, а в 1908 році саме тут була пущена в експлуатацію дизельна електростанція потужністю 330 кВт на постійному струмі. Про це нині сповіщає меморіальна табличка, яка прикрашає охайний будиночок, ззовні схожий не на промисловий об’єкт, а на старовинну садибу заможного городянина. Це типова ознака часів, що минули, – десь до Другої світової війни будівельники робили естетично привабливими навіть суто функціональні споруди. І тому тогочасні підстанції, водонапірні башти, млини і навіть стайні виглядають заманливо та мають чималу кількість прихильників серед поціновувачів пам’яток технічної культури.
На жаль, від «начиння» за понад сторіччя наразі не лишилося нічого. Проте сама будівля знаходиться в гарному стані і головне – збереглася майже в автентичному вигляді. Всередині колишньої електростанції нині займаються ремонтом трансформаторів та інших елементів електричних мереж. У дворі гарний квітник, і загалом усе тут виглядає доглянутим та по можливості збереженим. Певен – цей об’єкт має зайняти гідне місце в путівниках по Берегову, разом з іншими досі маловідомими пам’ятками цього невеличкого, але відомого серед туристів міста.
