Цих вихідних двоповерховий будинок Хустського районного навчально-реабілітаційного центру , що на вулиці Карпатської України, стоятиме причепурений кольровими кульками та стрічками.
На подвір`ї пануватиме святкова атмосфера, гратимуться діти, вітатимуть дорослі та радітимуть батьки. Подія воістину незвичайна і унікальна , а унікальність ця полягає у тому, що саме у Хусті відкриють єдиний на Закарпатті державний реабілітаційний центр. Довгих десять років йшли до своєї мрії натхненники та ініціатори цієї події, шукаючи меценатів, долаючи бюрократичні тяганини. І ось нарешті – сталося. За підтримки благодійників з-за кордону: Угорщини, Німеччини Австрії Голландії Швейцарії вдалося провести капітальні ремонти приміщення, за сприяння та розуміння окремих владних мужів вдалося зрушити питання щодо відкриття у Хусті реабілітаційного центру з мертвої точки. Чимало зробив для втілення цієї мрії в життя і нинішній міський голова м.Хуста Володимир Кащук.
Будучи головою Хустської районної державної адміністрації Володимир Кащук всіляко підтримував та сприяв позитивному вирішенню питання, щодо відкриття на теренах міста над Тисою , такого потрібного закладу. Звичайно, цей шлях був непростим, каже директор навчально-реабілітаційного центру Мар`яна Альбрехт, але ж треба було довести розпочату справу до кінця. І хто зна, що тоді б сталося з цією ідеєю, не зустрінься на шляху ініціаторам величної справи – добрі люди та справжні благодійники, які всіляко допомагали, які давали не вимагаючи натомість нічого, які підтримували і робили добрі справи заради дітей.
Нині у Хустському районному навчально – реабілітаційному центрі 22 підопічних, виховують яких у двох початкових класах (для дітей з легкими розумовими вадами і для дітей, які навчаються за програмою інтенсивної педкорекції ) та одній дошкільній групі, досвідчені 13 педагогічних працівників. Останні тісно співпрацюють з батьками, щоб якомога більше зробити для всебічного розвитку дитини, для її соціальної адаптації . Одне слово, тут роблять все, щоб діти, як би це банально не звучало, росли щасливими, а головне, не відчували себе не потрібними іншим. І нині вкрай важко переоцінити все те що було зроблено, і що ще зроблять ті, кому не байдужа доля маленьких краян, які обмежені фізично, але прагнуть рости як звичні діти.
