У словацькому місті Кошице 11 грудня попрощалися з колишнім політв’язенем сталінських таборів, керівником Українського народного хору "Карпати" в Кошицях, ужгородцем Левком (Леонтином) Довговичем.
Завершив свій нелегкий життєвий шлях Левко Довгович — "диригент з ГУЛАГу" родом із Закарпаття. Він помер у п’ятницю, 5 грудня. Інформацію про це оприлюднив Український народний хор "Карпати", - пише novyny.sme.sk.
Видатний представник української національної меншини у Словаччині народився 29 вересня 1936 року в Ужгороді. У п’ятнадцять років він став одним з наймолодших політичних в'язнів сталінського СРСР. У радянських в'язницях та ГУЛАГу він провів понад шість з половиною років.
Вперше був заарештуваний в 1950 році, коли йому било 15 років, засуджений на 10 років таборів. 12 липня 1952 втік з Гулагу тунелом, який сам викопав. Пізніше його засудили на 10 років та був звільнений з таборів в 1956 році завдяки допомозі мешканців Ужгорода.
На своєму шляху він пізнав умови в’язниць Ужгорода, Львова, Києва, Харкова, Вологди, Владіміра, Богучара, Архангельська, Москви, Ленінграда. Пройшов через табори Архангельська, Воркути та табори за Байкалом.
Згодом, уже дорослим, виклав свої спогади у понад 500 сторінках книги "Хроніка життя політичного в’язня № 2А-424", яка вийшла двома мовами — словацькою та українською.
Левко народився в Ужгороді, виростав у родині греко-католицького священника на тодішній Підкарпатській Русі, як тоді називалося Закарпаття. Наприкінці Другої світової війни проживав разом з батьками та трьома сестрами в селі Лінці. Коли у 1944 році до села увійшла радянська армія, почався його важкий життєвий шлях.
Батькові, за допомоги односельців, вдалося уникнути масових арештів греко-католицьких священиків, разом з найстаршою дочкою він втік до Чехословаччини.
За кілька місяців мати готувала до втечі й десятирічного Левка. Усе було готове, але коли в останню мить на шляху з’явився прикордонник, хлопець не ризикнув і залишився вдома.
Відтоді він став єдиним годувальником родини. Жили як могли, за підтримки людей, які знали його батька-священика. Влітку Левко ходив на заробітки до господаря у Великі Селменці. У 1948 році неповна родина переїхала до Ужгорода.
Радянська влада дедалі відчутніше заявляла про себе на нових післявоєнних територіях. Поведінка комуністів викликала обурення. В Ужгороді кипіло невдоволення, і Левко не хотів стояти осторонь. Разом з друзями вони почали виготовляти листівки з написами "Смерть комунізму" та "Смерть Сталіну".
Розкидали їх у ніч на суботу перед ужгородськими храмами, щоб люди знаходили їх вранці по дорозі на богослужіння.
Групу старшокласників, яку НКВС (таємна поліція Сталіна, згодом КДБ) пізніше назвала "антирадянською організацією", таємно збиралася на історичному ужгородському цвинтарі. Молодші учасники, зокрема і Левко, всупереч забороні старших, перенесли кілька автоматів, пістолетів і запаси набоїв із підземного складу ужгородської синагоги до однієї з гробниць на кладовищі.
Восени 1948 року клас Левка спонтанно вирішив не вступати до комсомолу, однак після кількох днів тиску учні все ж підписали заяви. У січні 1950 року почалася хвиля арештів студентів у вишах.
У поле зору НКВС потрапила й "група Левка". 2 лютого 1950 року його разом із двома друзями заарештували. Так почалися довгі роки поневірянь у двох десятках радянських тюрем і таборів, які він пізніше називав "сталінськими курортами".
П’ятнадцятирічного Левка засудили на 10 років за "зраду батьківщини", антирадянську агітацію та участь у "антирадянській групі". Він пройшов через кілька в’язниць і в жовтні 1950 року опинився в таборі для неповнолітніх на півострові Конвеєр у Білому морі, що на півночі Росії.
Звідти йому вдалося втекти — за допомогою вчительки й працівника школи він прокопав тунель за межі табору. У липні 1952 року він вирвався на волю, сів у човен разом з одним із помічників і попрямував до Фінляндії через тундру північної Росії.
"Це тривало п’ять днів. Зрештою, після понад двохсот кілометрів мене спіймали й привезли назад. П’ять днів у карцері я постійно думав, де й коли зробив найбільшу помилку. Я зрозумів, що під час підготовки та протягом п'яти днів свободи я керувався уявою сімнадцятирічного неповнолітнього хлопця, а не раціональними міркуваннями, і моя втеча була приречена на провал з самого початку", — згадував він пізніше.
Втеча обернулася для нього ще десятьма роками таборів — такий вирок він отримав в Архангельську.
Згодом він долучився до страйкового комітету в таборі у Воркуті. Це завершилося новим судом. Вирок він очікував у московській тюрмі Бутирка, де колись сидів Ленін. У 18 років його засудили до смертної кари, призначивши розстріл.
"Коли суддя це оголосив, він зробив довгу паузу, чекаючи моєї реакції. Я подумав, що не повинен показувати лиходіям свої почуття", — згадував Левко. А потім суддя додав: оскільки він ще не досяг повноліття, смертний вирок замінюється десятьма роками таборів суворого режиму і роком тюрми.
Після цього вироку Левка перевели до таборів на береги річки Чуна в Сибіру.
Там і народилося його майбутнє покликання: він почав займатися музикою і театром. В’язні створили хор, готували концерти й театральні постановки.
Він мав талановитих наставників серед співв’язнів. Гри на скрипці його вчив професор Алехнович із Ленінграда, основам диригування — колишній головний диригент Одеської опери Леонід Іщенко, а театральної режисури він учився в режисера Естонського національного театру Лео Кальміта.
У 1955 році він диригував чоловічим хором і оркестром на своєму першому концерті-академії, присвяченому Тарасу Шевченку.
"Мені пощастило зустріти цих чудових людей. Вони виховали мене і дуже старалися зробити з наївного юнака чоловіка. Вони показали мені, як поводитися, як завжди бути собою. І вони навчили мене ще одній речі, яка стала моїм кредо на все життя і допомогла мені вижити — завжди шукати оптимізм у песимізмі".
Відлига, що настала після смерті Сталіна в 1953 році, поступово призвела до звільнення політичних в'язнів. Багатьом видали так звані "вовчі паспорти", в яких їм точно вказували, де жити — більшість із них відправили до Сибіру. Іншим вдалося повернутися додому.
Так само сталося і з Левком Довговичем. "Я не думав, що зможу повернутися. Але троє людей з Ужгорода поручилися за мене, сказавши, що я більше не займатимуся антирадянською діяльністю".
Він повернувся додому в Ужгород у липні 1956 року. У березні 1957 року йому вдалося емігрувати до Чехословаччини разом з матір'ю та двома молодшими сестрами, возз'єднавши свою родину після тринадцяти років.
Одразу після приїзду до Чехословаччини він почав активно займатися мистецькою діяльністю: був хормейстером Українського хору в Празі, керував хорами в Усті-над-Лабем та Карлових Варах. Після кількох років, проведених у Дечіні, куди його батька як "незручного" греко-католицького священика відправили на служіння, він вирішив повернутися до "своїх" — до Пряшева.
Працював у Піддуклянському українському народному ансамблі як соліст і хормейстер. У 1965 році заснував успішний український середньошкільний ансамбль "Весна", до складу якого входили дівочий хор, оркестр і танцювальна група.
Тут він зустрів і свою майбутню дружину Олену, за його словами найбільшу опору в житті.
Після початку нормалізації у 1968 році йому заборонили будь-яку творчу діяльність та роботу з молоддю. "Мовляв, я ідеологічно погано впливаю на них".
На п’ятому курсі його відрахували з філософського факультету в Пряшеві, але завдяки підтримці українських професорів із Праги він зміг завершити навчання в Карловому університеті.
Проте нормальну роботу так і не отримав. "Я навіть не міг працювати сантехніком, тому працював неповний робочий день у будівельній галузі, в рамках тодішньої так званої Акції Z", — згадував він початок складного періоду, коли йому довелося переїхати з Пряшева до Кошиць разом з дружиною та двома синами.
Державна безпека вела на нього справу як на "ворожу особу" з ярликом українського буржуазного націоналіста. Допити відбувалися регулярно, кожні два-три місяці. Останній — наприкінці жовтня 1989 року. Допитували також його дружину.
Словацькі культурні установи дозволили йому повернутися до роботи хормейстера після дев’яти років заборони, а представники української національної меншини — лише після п’ятнадцяти. І так, разом з друзями та родиною, він заснував український хор "Карпати" в Кошицях у 1985 році.
За свою діяльність він був відзначений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (Україна, 2007) та почесним званням «Заслужений діяч мистецтв України» (2020).
У 2020 Левко Довгович отримав нагороду «Пам’ять нації» у Празі, нещодавно став лауреатом престижної премії Інституту національної пам'яті.
Він отримав її в Братиславі під час церемонії відкриття Фестивалю Свободи. Нагорода вручається з метою поширення ідей свободи та демократії, а також публічного та соціального визнання людей, які в Словаччині чи за кордоном виступали проти недемократичних режимів у період 1939-1989 років.
Окремою вершиною його творчого й людського досвіду стала книжка спогадів «Хроніка життя політичного в’язня № 2А 424» (Пряшів, 2013 / Ужгород, 2016) – понад 500 сторінок у двох мовних версіях (українській і словацькій). Дослідники називають її одним із найпомітніших мемуарних творів про ГУЛАГ у Центральній Європі.
У цій хроніці він зізнається: «найбільшою життєдайною силою, яка допомогла прожити таке тривале творче життя, була моя любов до музичного й театрального мистецтва».
Чин поховання з Левком Довговичем відбувся 11 грудня у греко-католицькому кафедральному храмі в Кошицях. У дописі зазначили, що родина померлого просить не купувати квіти для прощання: "Не купляйте квіти — ті гроші передайте в Україну для боротьби з Москвою".
