На Закарпатті у селі Лисичево запрацювала єдина у всій Європі водяна кузня.
Його руки ніколи не бачили манікюру, не доїли корови. Однак зранку склянка молока для Михайла – то обов'язково. Каже, додає сили. Дорогою до кузні чоловік розповідає, як таку професію обрав.
Михайло, коваль:
Я кінчив училище, і мене потягло на залізо, на ковальську роботу. Після того почав робити деталі, сувеніри і з 85 року почав ковалем бути.
Ця річка тече на висоті півтисячі метрів над рівнем моря. Кілька років тому одну з її приток спрямували до ковальні. Побудували греблю. Щоразу як пан Михайло йде кувати, перевіряє шлюзи, аби не забилися сміттям.
Вода з річки проходить 350 метрів і потрапляє сюди. Збирається у величезних резервуарах. Далі крізь отвори потрапляє на потужне колесо й зрушує його з місця.
Та найцікавіше починається вже тут, всередині кузні. Технологію, за якою вода допомогає клепати залізо, в Україні не використовують уже кілька століть, - каже Михайло. Та перш ніж зсунути цього дерев'яного молота, залізо треба підігріти.
Щойно опускається цей механізм, вода потрапляє на колесо, яке й зрушує півтонного бияка. Його середня швидкість чи не 200 ударів на хвилину.
Потому його розбивають руками. І занурюють у воду.
15 хвилин і лопата для польових робіт готова. Таких єдиний у Іршавському районі коваль робить десятками на день. Замовлень купа й на образотворчі вироби. Та влітку тисячі людей приїздять сюди, лише подивитись. Адже робоча кузня на воді лишилась тільки тут.
Віктор Петровці, орендар кузні:
Є така кузня в Німеччині, вона як музей тільки використовується, і є в Чехословаччині. Але вона зруйнована. І в цьому році її фактично з нуля встановлюють.
Зруйнована була й ця ковальня. Однак тутешні мешканці гуртом надихнули її другим життям. Тепер тут беруть майстер-класи майбутні ковалі.
