Село Прикра, розташоване поблизу польського кордону у східній Словаччині, є найменшим у Словаччині. Село розташоване за 1 км від кордону з Польщею, на висоті 580 метрів. Загалом тут проживає 12 жителів, які складаються з чотирьох сімей.
«Цього, на мій погляд, достатньо. Після «оксамитової революції» тут жило лише п’ятеро людей», – каже сільський голова Мирослав Голдір, який працює на півставки, його зарплата становить 100 євро. Тому він також є штатним оператором м’ясного цеху в сусідньому місті Свидник.
«Насправді всі радіють, що тут не так багато людей живе. Мені теж так подобається, тут тихо. Ми в долині, тихе місце, навколо гарна природа, стільки грибів. Ніхто в Прикрі не сумує за сучасним життям. Вночі видно прекрасні зірки, тут немає світла», – каже мер.
Тут немає ні пошти, ні продуктового магазину, ні шинку. Автобусне сполучення працює виключно під час літніх канікул. Якщо людям потрібно зробити покупки, то кілька людей збираються разом, беруть таксі і їдуть до найближчого міста. Буває, що м’ясо для жителів купує сам мер.
Також в селі немає дітей - 15 років тому тут народилася остання дитина. Найстаршому мешканцю 74 роки.
У хатах немає водопроводу, ні каналізації, ні природного газу. Гріються та готують їжу лише на дровах. Особливо важко взимку, адже снігоприбиральні машини іноді не можуть дістатися до села.
Грошей у села якраз вистачає на оплату електроенергії в муніципалітеті. Вуличні ліхтарі вмикають лише за потреби, наприклад, коли приїздять туристи, відбувається святкування, наприклад, на Новий рік.
Цікаво, що багато хто хоче придбати будинок у селі, але ніхто з мешканців не хоче продавати своє майно.
Село Прикра було засноване в 1573-1598 роках. Між 1715 і 1720 роками село обезлюдніло через погане економічне становище. Його жителі виїжджали в більш родючі, більш південні регіони в пошуках засобів до існування, де після відходу турків відчувався брак робочої сили.
У середині ХІХ століття в Прикрі починає діяти скляний завод. У 1828 році тут було 19 будинків та 143 жителів, в 1940 році — до 28 дворів і 160 жителів, які займалися переважно землеробством або працювали в лісі.
Найбільша пам'ятка - дерев'яна греко-католицька церква св. Михаїла Архангела, 1777 року. Йдеться про храм т. зв лемківського типу.
Найвідоміший земляк - Іван Склярський – Югасевич (1741 - 1814), русинський (лемківський) педагог і поет, іконописець, поет, художник, педагог та збирач фольклору. Вважається укладачем першого рукописного збірника закарпатських прислів'їв та приказок, який видав у 1809 році. Від 1775 року був «півцоучителем», церковним куратором та старостою с. Невицьке Ужгородської округи, де і помер.
Щодо Закарпаття, то найменшим населеним пунктом краю є село Лікіцари Перечинського району. Село розташоване в горах під полониною Рівною, за кілька кілометрів від найближчих сусідів – Липовця, Лумшор та Туричок. У Лікіцари маршрутні автобуси не їздили і за радянських часів. У селі відсутня школа, а найближча знаходиться у селі Турічки.
Перші письмові згадки про село можна знайти у часописах 15-го століття. Місцеві кажуть, що назва Лікіцари має румунське походження, у перекладі означає "місце для торгівлі". За часів Австро-Угорської імперії село назвали Куруцвар, за легендами саме цю території заселяли народні повстанці куруци.
Ще у 1960-70 роках тут проживало 350 людей і було понад 70 будинків. Була і початкова школа. За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 49 осіб, 100 % населення вказало своєю рідною мовою українську мову. Зараз у селі проживає зо два десятки чоловік, і це переважно влітку. Взимку діти забирають батьків у місто, і в селі залишаються одиниці. Більшість місцевого населення – пенсіонери.
Є у Лікіцарах і облюбований туристами об'єкт - дерев'яна Церква святого Василя 1748 року побудови. Служби у ній проводять раз у чотири тижні, адже священик один на три села.
Утім колись неперспективне село має шанс відродитися - сюди часом їдуть і оселяються люди з інших регіонів.
Слідкуйте за нами у Facebook та Instagram.
Також підписуйтесь на наш Telegram та Youtube.
Дізнайся першим!
