Стара польська обсерваторія на Чорній Горі жахлива й прекрасна водночас

Півночі прислухаюся до того, як у горах виють вовки… Через це не можу зрозуміти, від чого саме – холоду чи страху – ось уже другу годину тремчу у своєму спальнику. Та, схоже, хлопці, на відміну від мене, такими дрібницями не переймаються. Після 15-кілометрового марш-кидка із села Луги Рахівського району до пункту призначення вони спокійно посапують у нашому невеличкому наметі.

А зранку вирушаємо на крутий підйом. Плануємо підкорити чи не наймістичніший двотисячник Карпат – Чорну Гору, вона ж – Піп Іван Чорногірський. Існує чимало версій і легенд щодо походження назви гори. Одна з них стверджує, що оронім Піп Іван, який указаний на більшості офіційних карт, неправильний. А з’явився він унаслідок типографічної помилки при передруці карт, а згодом утвердився за часів радянської влади.

Хай там як, та одна з історій розповідає, мовляв, колись у цих місцях жив священик Іван, який на свято Купала очолював походи місцевих жителів на гору для збору цілющого гірського зілля. Ще говорять, наче сама гора нагадує попа в рясі. Однак давня назва – Попіван (із наголосом на другому складі) – свідчить про те, що тут постійно дмуть сильні вітри. Вони завивають, поспівують, «попівають».

Щодо назви Чорна Гора, яку зафіксовано на найдавніших картах цієї місцевості, то гуцули розповідають, наче колись на її вершині була величезна скеля, і Довбуш – легендарний ватажок карпатських опришків — убив тут «чорну біду» (тобто чорта). Ніби від цього й скеля почорніла, й гору назвали Чорною.

Існує ще одна «метеорологічна» версія походження ороніму (у справедливості якої, до речі, нам довелося пересвідчитися неодноразово). Над горою дуже часто нависають густі чорні хмари. Усеньке небо довкола може бути прозорим і чистим, ба навіть Чорногірський хребет з усіма сусідніми вершинами сяяти під сонячним промінням, а от Чорна Гора буде оповита густим туманом. Саме такою вона стріла нас і цього разу!

Вийшовши з лісу й проминувши кілька галявин, натрапляємо на вказівники з позначенням відстані до найближчих вершин. До Чорної Гори залишається 3 кілометри і (як написано на табличці) 45 хвилин ходу. Ще трохи, і ліс остаточно залишається позаду. З цих висот уже відкриваються прекрасні краєвиди, хоча й погода не дає нам можливості насолодитися ними повною мірою.

Однак по-справжньому відчути всю екстремальність походу нам удається, коли вирушаємо на крутий передвершинний підйом. Тут, на головному хребті Українських Карпат, середина жовтня – це вже зима. Тепер це твердження усвідомлюємо на рівні рецепторів шкіри. Підйом стає все крутішим, часом доводиться перелізати величезні валуни, використовуючи всі чотири кінцівки. Вітер дме такий, що подих перехоплює, а коли відриваєш одну ногу від поверхні гори, то ризикуєш, полетіти у кількасотметрову прірву, яка всього в 4–5 метрах від стежки обривається білою туманною порожнечею. Сховавшись за одним із валунів, переводимо подих. Сидимо у хмарі, тому видимість довкола нас не перевищує 2–3 метрів. Думати не хочеться про те, скільки іще нам іти до вершини. Аж ось несподівано підйом «лягає», під ногами вже поскрипує сніг, і з туману починають виринати обриси «Білого слона»…

Така чудернацька назва у старої обсерваторії, побудованої поляками на Чорній Горі далекого 1938 року. Цікаво, що це найвище розміщена споруда в Україні, в якій постійно колись жили й працювали люди (2028 м над рівнем моря). Діяла астрономічно-метеорологічна обсерваторія 4 роки – 1938–1941. Зводили її переважно мешканці довколишніх сіл. Камінь на гору підвозили кіньми чи несли в руках, на спині. Стіни обсерваторії, яка нагадує замок-фортецю, сягають 1,5 м у ширину. Споруда двоповерхова зі східного боку й п’яти- – із західного, мала 57 вікон і складалася із 43 приміщень. Серед них – конференц-зал, помешкання керівника обсерваторії, інші житлові кімнати, їдальня, кабінети, зал для метеоінструментів тощо. У підвалі були обладнані акумуляторна та котельня для обігріву приміщень. В обсерваторії навіть був свій водогін! А з південного боку містилася вежа, де, власне, й стояв 80-міліметровий телескоп. Як його (завважки майже в тонну!) доправляли на вершину гори, куди й з 15-кілограмовим рюкзаком зійти не так уже й легко, для нас досі загадка!

Місцеві старожили розповідають всілякі цікаві історії про «Білого слона». Наприклад, про те, що пошту до обсерваторії доправляв навчений пес. А ще – що для міцності стін у цементний розчин при будівництві додавали білок яєць. Ну а чому назвали цю дивовижну, казкову фортецю на вершині двотисячника «Білим слоном»? Бо взимку, коли стіни геть вкривалися снігом та інеєм, здалека вона виглядала немов велетенський слон, що якимось дивом опинився на вершечку Чорної Гори.

На жаль, у період військових дій було знищено весь архів обсерваторії, найцінніше обладнання поляки евакуювали спершу до Львова, відтак до Варшави, а місцеві жителі розтягли все, що могло пригодитися в господарстві, залишивши тільки кріплення від астрографа, яке не змогли зрушити з місця. Сьогодні ж наскільки велично й казково виглядає обсерваторія (точніше її руїни) здалеку, настільки жалюгідно й невтішно зблизька. Напівзруйновані, обписані (із серії «Тут був Вася», «Марина. Рівне. 2006», «Толік, Коля. Ворохта the best!») стіни, прогнилі перекриття між поверхами, купи сміття... Усе це пригнічує й наганяє депресивні думки. Невже тут колись були житлові кімнати, конференц-зал, автономне опалення?.. Невже тут спостерігали за кометами?..

І все ж не можу пояснити собі досі, як одна і та сама споруда може бути жахливою й прекрасною водночас. Але обсерваторія на Чорній горі саме така. Усе залежить від відстані й ракурсу, з яких її споглядати… 
Облазивши все довкола, ідемо на спуск. Ми геть змерзли на морозному, штормовому вітрі, проте однаково з жалем покидаємо руїни обсерваторії…

Знову небезпечні ділянки з валунами (спускатися з них виявилося ще важче!), знову ялиці, вкриті інеєм, нічна дорога до Лугів, маршрутка Рахів–Ужгород, знов гарні фото, незабутні спогади й непереборне бажання повернутися... Навесні.

• Чорна гора
• обсерваторія