Від Тячева до Лопухова – 70 кілометрів. А від центру села до Перевалу легіонерів, який розділяє Закарпатську й Івано-Франківську області (раніше по ньому проходив чехословацько-польський кордон) – ще майже 30!

Зразу за селом – ліси, зворини та полонини. Серед лопухівчан майже немає заробітчан. Мало хто з них виїжджає десь інде у пошуках кращої долі. Навіть ті, хто отримав від держави житло в низині після паводку-1998, переважно повернулися додому. Втім, до назви села у місцевих є претензії: через неї з колишніх брустурців перетворилися в лопухівчанам. Бути людьми «рослинного походження» вже набридло, про що свідчать аж два рішення сільських депутатів про повернення старого найменування – Брустури. Досі цього ще не зробили через значні фінансові затрати. Але плід, як кажуть, уже визрів…

Село починається з назви

Закарпатські Брустури позбулися своєї історичної назви у 1946-му... Звідки ж узялася нова назва – Лопухів? Раніше її пов’язували з людиною, яка загинула у війну. Після вступу до села бійців радянської армії під час розмінування території підірвався лейтенант-сапер, росіянин,пам’ятник якому стоїть у центрі села. Тоді й народилася легенда, що то був лейтенант Лопухов. Розвінчати її нескладно, але, видно. цього не дуже прагнули. На могилі загиблого лейтенанта написано, що то був … Сергій Калінін.

Навіть син Сергія Петровича приїжджав із Криму, де же живе й сестра. Тим часом назва Лопухово як була, так і залишилася. Тим часом «лопухи» історичній назві таки не чужі. Навесні тут, як і в багатьох інших місцях на Верховині, на осонні розквітає трава, відома як підбіл або лопух, а літературною – як мати й мачуха. У перекладі румунською – «брустуре». Цікаво, шр село з такою ж назвою є і в Косівському районі Івано-Франківщини. Нині на обеліску викарбуваня прізвища 18 загиблих на полях другої світової брустурців які воювали добровольцями радянської армії, у складі Корпусу генерала Людвига Свободи… Всіх їх, воїнів із цього села, було понад сто. Пам’ятник землякам у центрі села недавно відреставрували.

«Жигулями» – по бездоріжжю

Закріпитися на посаді голови у такому селі, як це, непросто. Михайлові Фіцаю в попередні чотири роки це вдалося. Недавно його обрали повторно. З самого ранку до будівлі стікаються односельці, потік яких не припиняється весь день, адже в селі – 3800 жителів. На території Лопухова та підпорядкованих сільраді присілків Яблониця, Прочка – будинок культури, загальноосвітня та неповна середня школи, Навчально-виховний комплекс, дитсадок, два ФАПи. служба соціального забезпечення (годують обідами понад три десятки малозабезпечених)… Для молоді притягальне місце – зал урочистих подій. Такому, як у Брустурах, можуть позаздрити в багатьох місцях.

Наречені мають традицію дарувати Кімнаті щастя подарунки, тож тепер тут зберігаються кільканадцять картин, сувенірів, заряджених енергетикою щастя. Після прийому людей у кабінеті, видачі оперативних розпоряджень Михайло Михайлович разом із журналістом здійснив об’їзд території. – Обираємо коротший маршрут, адже щоб усе об’їхати, то й дня не вистачить, – каже голова, заводячи двигун своїх «Жигулів». – Комунальних доріг, що у володіннях сільради, у селі аж 26 кілометрів. Сусідні Усть-Чорна, Руська Мокра і Комсомольськ, разом узяті, мають їх удесятеро менше. Ці дороги не обов’язково бачити. Гуркіт і підстрибування автомобіля неймовірні скажуть самі за себе. Але ж є і головна дорога, з державним статусом. Три роки тому шляховики капітально відремонтували 2,5 кілометра, після того – мовчанка. На цей рік обіцяють полагодити 1,3 кілометра від села Усть-Чорної до присілка Купинець. Якщо так, то німці, які емігрували, а тепер улітку приїжджають у гості, менше клястимуть свою колишню країну.

«Водяного джина» – у пляшку

Паводки, яка після 1998 року стала синонімом життя лопухівчан, регулярно нівечать уже готове дорожне полотно. Лише там, де дамби надійно захищають від води, автодорога вціліла. Шматками вона є, а шматками – немає, як старий кожух. Близько двохсот метрів перед в’їздом у село були повністю зруйновані недавнім грудневим паводком. Брила асфальту, підперта коликом, яка дивним чином не обрушилася в воду, так і застигла над нею… Вода перелилася через берегоукріплення, понесла частину шляху, вкрила його шаром колод і трісок. Було чим палити в шпорах! Але радощів мало…

Громадою розчищали цей шмат дороги, відновлюючи зв’язок зі світом. Береги повиривало на півкілометровій довжині, попідмивало хати, змусило тремтіти за себе і дітей. Бульдозер і екскаватор кілька днів відновлювали береги (виконувались роботи «на віру», грошей у сільській казні вистачило лише на дизпаливо, яке виділила райдержадміністрація), заганяючи «джина» назад у пляшку. Сільчани відвойовували дорогу в Яблоницю не вперше, рубаючи смереки та укладаючи вздовж берегів. Після останніх двох паводків таких укріплень спорудили 1,5 кілометра. Великий обсяг виконав Брустурянський ДЛГ у присілку Прочка.

Мільйони наростають …

У якийсь час береги здатні розсунутися знову, поховавши всі людські старання. Щоб цього не сталося, їх «одягають» у бетон або, принаймні, обкладають кашицями з дерева. На 2011-й районна та обласна влада пообіцяла виділити близько 6 млн. Має бути зведено понад 2 кілометри берегоукріплень, відбудовано півтора кілометра комунальних доріг. 1998-й залишився трагічною зарубкою в пам’яті. Брустурянка знесла 27 житлових будинків, змила десятки гектарів родячої землі, яка тут на вагу золота. Тоді ж почалися й зсуви, якими було занесено більше 10 будинків, пошкоджено - понад 50. Відтоді багато що зроблено для захисту людей. Але до почуття захищеності далеко. Ліс продовжують рубати, а значить, і загроза паводків, зсувів не зменшується. З водозахистом не можна втрачати часу, інакше проблеми збільшуються у геометричній прогресії. Всі це розуміють, але... У 2008 році водою було пошкоджено 12 об’єктів, для відновлення яких необхідно було витратити 1,2 млн. грн. державних коштів. Саме на таку суму комісією на чолі з сільським головою було складено акти, які надіслали нагору. У відповідь – жодної копійки. Час розплати за легковажність – грудень 2010-го. Вода вдарила по тих же слабких місцях. Як наслідок, ремонтувати доведеться вже 14 об’єктів, а загальна сума витрат на відновлення інфраструктури сягне 6 млн. грн. За зволікання слід буде переплатити в п’ять разів!

Три заказники, один Герой

Ліси в Брустурянському держлісгоспі простягаються на 26,5 тис. гектарів. Його масштаби видно з порівняння. Якщо Міжгірський ДЛГ охоплює площу однойменного району, Буштинський – територію 17 сіл, Мокрянський – 4 сіл, то Брустурянський розташовується на теренах одного лише Лопухова та його присілків. Щоранку потужними «ЗИЛами» та «Уралами» у хащі вивозять армію з кількох сотень лісових працівників. Щодня вони долають по два десятки кілометрів перед тим, як узяти в руки бензопили та сокири. А ввечері тим же шляхом – назад. «Кишки вистрибують», – сказав один із лісорубів. А інший ще жорсткіший: «Хаща – то війна». У Кедринському лісництві, до якого зайшли разом із сільським головою, керівник Василь Золотар продемонстрував, що в його підрозділі «війна» прихильніша до «солдатів»-лісорубів.

Тут вони можуть заночувати, поїсти в окремій їдальні, прийняти теплий душ, побути в сауні (втім, її лише завершують), подивитися телевізор тощо. В інших трьох лісництвах, що в складі Брустурського ДЛГ, побувати не довелося, але в цьому я б собі побажав залишитись на день-другий. Додам, що назва Кедринського походить від кедрів, які ростуть на охоронній території – заказнику. Цей статус, до речі, мають ще дві ділянки хвойних дерев. Найвідомішим лісорубом Лопухова був Герой Соціалістичної Праці Іван Чуса. Разом із побратимом-рахівчанином Василем Шорбаном у 1967 році захищав честь СРСР на Всесвітніх лісорубських змаганнях, що відбувалися у канадському Монреалі. У позаминулому році його не стало…

Матері-рекордсменки

У Лопухові торік народилося 70 дітей, – стільки, скільки за рік у деяких районах. Сорокарічні Галина та Івана Фабриції мають їх уже дванадцятеро, ненабагато старші Надії та Дмитро Шобеї – тринадцятеро! Щомісяця ці дві сім’ї разом одержують від держави близько 9 тис. грн. допомоги на дітей. Тому не бідують. Діти – не обуза для батьків, а навпаки, допомагають вести господарство, старші доглядають молодших. Починаючи з 7-8 років, малеча влітку ходить по гриби і яфини, які здає заготівельникам і отримує непогані гроші. Сімнадцятирічна Діана з сім’ї Фабриціїв каже, що її денна норма – 20 кілограмів яфин. Дівчина щодня приносить додому в середньому по 200 гривень. Дещо менше – сестра Аліна, але й вона змогла придбати «за свої кровні» мобілку, обновки перед школою.

У допомозі сім’ям Фабрицій і Шобей відзначився благодійний фонд Рената Ахметова: за рахунок олігарха капітально відремонтовано будинок для першої з них, а для другої придбано нову оселю. А тепер – увага: у селі є понад 200 сімей, в яких народилося по 3 і більше дітей; у цьому ж переліку значаться 80 таких, де на світ з’явилися не менш ніж 5 дітей! Рекордсменкою вважається Ганна Петрівна Фабрицій, яка народила та виростила 15 синів і дочок. Вона – зі старшого покоління, як Ганна Іванівна Бурса. матір 12 дітей. Всі їхні діти вже самі стали батьками. Торік на території сільради народилися 70 дітей, а відійшли в інший світ усього 42 осіб. Це вселяє впевненість у тому, що лопухівському роду не буде переводу.

Спалили все, крім церкви

Люди Лопухова – ревні християни, дбайливо оберігають єдину в їхньому селі православну церкву. Її, як греко-католицьку, почали будувати в 1938 році, а завершили в 1941-му. Через три роки потому все село, крім величного храму, угорці спалили. Це було зроблено перед наступом військ радянської армії, начебто, для ефективнішого використання об’єктів оборонної лінії Арпада. Нібито. будинки могли завадити хортіївським військам відбиватися від ворога. Фактом є те, що жоден житловий будинок не вцілів, самотньою посеред села залишилася лише споруда церкви. Тоді ж погоріло і майно людей, яке вони просто не встигли з собою забрати. Нині не лише ця церква уособлює релігійні почуття лопухівчан. На території сільради – аж три монастирі. Всі належать до УПЦ МП. Один із них – чоловічий, розташований віддалік у горах, живе за стародавніми обрядовими звичаями.

Через ту ж пожежу найстарішою в селі є хижка Якоба Кривляка. Збудована в 1934 році. вона вижила лише тому, що знаходилася на недоступному для вогню схилі. Нині тут живуть Кривляків син із жінкою. На будиночку – супутникова антена. Це – найнадійніший прийом телесигналу. Їхній найближчий сусід – сліпий Іван Костяк. Втративши у 35 років зір, навчився виготовляти мотовила, граблі, кісся, ручки для мотик та інші вироби з дерева. Причому завжди робив це вручну, без сторонньої допомоги. Лише в останні два роки (розміняв уже 70) не займається звичною справою. Ремесло цього чоловіка настільки захопило австрійських кінематографістів, що вони побудували на ньому свою кінострічку. Інший сусід, Йосип Бурса, тримаючи за повід коня, щиро обурювався: « Я отримую менш ніж 800 гривень пенсії. Як мож було допустити, щоб народні дерутати мали вдесятеро більші зарплати? При Совітах були менші гроші, але життя – бізуне, і власть за вто, што робила, отвічала. Нині нікого не інтересує, як я жию», – нарікав Йосип. Не погодитися з ним важко.

Додому – без прощань

– У цьому році будемо відзначати 70-річчя храму, тож упорядковуємо прилеглу до нього територію. Навколо неї буде зведена нова огорожа, як і навколо цвинтаря, – розповідає Михайло Фіцай. За минулі два роки на центральній площі встановили пам’ятник Тарасові Шевченку, повернули ошатний вигляд монументу, встановленому на честь загиблих у Великій Вітчизняній війні. На очах змінюється і двоповерховий будинок культури: приміщення в ньому ремонтують одне за одним. Нещодавно придбали звукову апаратуру для дискотеки на суму 20 тис. гривень. Молоді не обов’язково переплачувати за музику по барах із сумнівною нічною репутацією. У селі є свій музичний керівни, який нрегулярно займається з молоддю. Тут не лише ностальгійно згадують минулі часи, коли були і хор, і агіткультбригада, а пропонують молоді займатися співом, танцями А на 7 серпня запланований фестиваль з незвичною назвою – «Брустурянська смаженина + кедровиця». До нього готуються вже відтепер. На святі покажуть себе і вокально-інструментальний ансамбль народної музики «Брустурянка», і місцевий держлісгосп.

Останній має на меті підготувати 100 літрів кедровиці (настоянку на кедрових горішках), яким частуватимуть гостей. До свята готується і вівчар Іван Костяк, який на власному обійсті утримує 100 овець. Вже на повну силу пішли окоти. тож будуть для гостей сир із бринзою. і баранчики для шашликів. Радіти б за село, але… Не радує старезна школа, яка може будь-якої миті завалитися. Замість неї вже двадцять років збираються будувати нову. Обіцянки всіх влад уже набридли... Тим часом селом снують багатотонні вантажівки, які везуть безцінне багатство – ліс. За нього Лопухову щось перепадає, але, здається, незаслужено мало.

• Закарпаття
• село
• народжуваність
• Лопухово