живе свідок Голодомору 1932-1933 років

Нині багато пишуть і говорять про 75-річчя голодомору 1932-1933 років України. Про це трагічне минуле забувати не можна. Голод - це виття смерті - трагічно відлунився у пересічній долі жінки, яка вже більше півстоліття проживає і трудиться в нашому Пацканьові. Важко на серці від самого знайомства з жахливими сторінками життя Ганни Федорівни Пайди (Вітки), уродженки с Глушки, що на Полтавщині.

Далекий спомин дитинства: дві розлогі гіллясті яблуні над колодязем посеред двору для двох газдівств - батьківського і дядькового. Подвір`я просторе, поросле споришем, впадеш - і ніби в перину, не вдаришся. Покотом сплять діти обох сімей теплої літньої ночі.

Батьки, Федір Микитович та Улита Карпівна Вітки, жили заможно. Мали власний млин-вітряк, ступи для обробітку проса, пару коней, вівці, корови, свині, чималий шмат землі. І ось починається колективізація. Заможних селян оголошують куркулями. До таких віднорять і родину Вітки. Взимку, в холоднечу, вивозять її разом з іншими п`ятьма сім`ями до лісової сторожки без вікон і дверей.

Як вижили - невтямки Ганні Федорівні, бо ж дитиною світ сприймається легше, а турботи дорослих не здаються складними. Батько - селянин з діда-пра-діда - змушений був покинути споконвічне ремесло і податися на заробітки в Кременчук. Там влаштувався на кондитерську фабрику. Раз на тиждень навідувалася до нього мати і в торбі приносила (за 50 кілометрів)

окрайці хліба, щоб прогодувати дітей. Та лихо чіплялося одне до одного. Як не викручувався селянин у місті, та й тут його спіткало нещастя. Якось у години лихоліття рідна тітка завезла до нього мішок зерна, щоб переховати. За це батька заарештували. Вийшов із тюрми опухлий, виснажений та подався у сусіднє село ремонтувати млин. Повертаючись додому, знесилений упав біля прадідівського вітряка й помер.

Як згадує Ганна Федорівна, мати ввечері після смерті батька, відіслала її з братом Миколою до тітки Харитини. Чуло її серце близький кінець. Вочевидь, гадала хоч так порятувати дітей від голоду й страху. Приходять діти на другий день додому, а мати на лежанці холодні лежать. Так і поховали обох батьків та ще й дядька Петра в одній могилі.

Моторошний парадокс: вмирали люди від голоду на всепло-дющих чорноземах світової житниці, вмирали на дорогах, у холодних хатах, на промерзлих вокзалах, поодинці та цілими сім`ями. Земля здригалася від того, що творили люди з людьми. Дітей сім`ї Вітки - Ганну й Миколу -забрали в сиротинець, що був при школі. Миколка помер тут у перші ж дні. Похоронили його разом із 12-ма іншими сиротами в одній могилі.

Голод забирав і старих, і малих, забирав усіх, хто за окраєць хліба недоносив на брата, хто не йшов виривати останній кусень у гододних дітей, хто не спекулював, не крав, не вбивав, аби вижити самому. Але народ вижив. Вижила і Ганна Федорівна попри тяжке сирітство, завдяки добрій тітці Харитині. Не забулися роки навчання в Красногорівському агротехнікумі, який не встигла закінчити, бо грянула війна.

Серед полонянок-українок опинилася й вона. Оглядають німці-фермери робочу силу зі Сходу, вибирають наймитів. її ніхто не взяв, бо худа й мала на зріст, скидалася на підлітка. Потрапила на завод - носила цеглу, прибирала цехи. Лютий наглядач усіляко знущався над полонянками. Та яким би сумним і тяжким не було життя, молодість брала своє. Тут, на чужині, на березі Балтійського моря, далеко від рідної землі, зустріла закарпатця Михайла Пайду. Вони й поєднали свою долю.

У наше гірське Пацканьово молода пара приїхала до батьків

Михайла в повоєнному 46-ому. Незабаром Михайло захворів і став інвалідом. Але має ця сім`я неоціненний скарб, що допомагає долати всі життєві перешкоди. Тут дорожать одне одним, турбуються про честь родини. їх поважають люди. Чверть віку працювала Ганна Федорівна Пай-да у сільській раді: спочатку секретарем, потім - головою. Велике терпіння, людяність, скромність і трудолюбство притаманні цій жінці. Вона серцем відчуває чужу біду, бо й сама зазнала її чимало. Така вона, наша Ганна Федорівна - живий свідок того страшного голодомору.