— У поле не можемо спокійно піти, страшно хату лишати. Вечором нема спокою, бо цигани буянять. Усю долину обгадили, ніде корову пасти, — обурюється 61-річний Ярослав Лесюк із села Добровляни Калуського району на Івано-Франківщині.
Село — за 4 км від Калуша. Тут тече гірська річка Лімниця. Улітку на її берегах відпочивають люди з райцентру та сусідніх сіл.
— А тепер рідко ходимо, — розказує 14-річна Марія Хмиря з Калуша. — Бо там цигани живуть, річку забруднили, обікрасти можуть.
Понад 20 ромів оселилися у Добровлянах позаторік. Облаштували табір за 1 км від крайньої хати. 11 червня ідемо до них із сільським головою 46-річним Василем Кучераком. На березі річки стоять шість куренів. Зроблені з гілля, накриті клейонкою.
— Будемо вас виселяти! — гукає голова до смаглявого чоловіка в шортах. — Люди жаліються на вас.
— Та яке, спокійно все. Не відселяйте, нам нікуди йти, — проситься 47-річний Шандор Балог. — Ми з села Бадалово Берегівського району Закарпаття. Жити ніде, паспорти погубили. Шкоди не робимо. Кошики робимо, по 12–13 гривень продаємо.
— Люди не хочуть таких сусідів. Кажуть, крадете, жебраєте, — говорить Кучерак.
— Ні, не крадемо. Працювали б, але ваші люди не пропонують. А я косити вмію, сапати. Пішов би, бо треба заробити, бо в мене тут п’ятеро дітей і жінка, — підхоплює розмову Людвіг Шамовк, 44 роки.
Сільський голова дає ромам два тижні. Інакше обіцяє привести міліцію й вигнати.
— Уся вулиця хоче, аби їх звідси десь діли. Бо то страшне. Сморід там — не перейдеш. Колись файно було купатися, бо глибина, берег зручний. А тепер не приступиш, — розказує Ярослав Лесюк. — Ходять по хатах: ”Дай, господар, їсти”. Кажу: дам і їсти, і заплачу, ходи-но мені тут поможеш на городі з бульбою. ”Нє, дякую”, — махає рукою і йде геть. Не хочуть працювати. Ходять роздивляються, що де в хаті лежить, а потім, як нікого нема, то поцупить.
— Я собі стовпці металічні забив на городі й обкрутив дротом. Зранку встаю — нема. Дивлюся, а циганка в автобус їх заштовхує. Повезла в Калуш на металолом. Я заяву в сільраду заніс, — жаліється Михайло Коцан, 62 роки.
— Не знаю, де вони працюють і гроші беруть. Але коли заходять у магазин, то купюри по 100 і 200 гривень, — говорить продавщиця сільмагу 29-річна Марія Твердовська.
