Масарикова колонія, попри власну юність та деяку несолідність порівняно з іншими видатними пам’ятками Хустщини (тисячолітньою Долиною нарцисів, старовинними костелами, вік яких сягає 500—800 років), усе-таки є не менш знаменитою і не менш відвідуваною.
Хуст був підданим Чехословаччини не так багато – 20 років. Але наслідки цього підданства разючі, переконують головний архітектор міста Василь Орос та вчитель-історик Наталія Неметова. Цікаво, що обоє моїх співрозмовників проживають у «чеських» будинках, тож про архітектуру цих будівель вони розповідають не лише як науковці, але і як звичайні мешканці.
— Чехи будували будинки для людського комфорту, — ділиться Василь Орос. — Отож таке житло – це високі стелі, великі кімнати, зручність і, звичайно, якість. До речі, ви не уявляєте, яких неймовірних зусиль мені коштувало знести одну з внутрішніх стін у власному будинку. Вітчизняну цеглину вдариш, хай не кулаком, але молотком, і вона одразу розламається. Чеські цеглини довелося зносити дрилем. А як я здивувався, коли побачив форму блоків! Т-подібні цеглини, ви колись бачили такі? Наші хлопці, що їздять по заробітках, кажуть, що десь, будуючи особняки в Угорщині, Італії, їм траплялося щось подібне...
Розкажіть детальніше про чеське містечко, — прошу В.Ороса. — З точки зору архітектора.
— Стиль «шале», в якому збудований квартал, є досить поширеним у Європі. Це — стиль знаменитих альпійських дачних будиночків або ж містечкових будинків у Швейцарії. Будівля має перший поверх – з цегли, другий – з дерева. А її дах підлаштовано до закарпатського клімату.
А за радянського періоду розбудови міста дахи будувалися пласкі, такі, як і в східних регіонах. Усе мало бути однаковим, і байдуже, що на Закарпатті снігу, дощу випадає набагато більше, ніж, наприклад, у Криму.
Пам’ятаю, мій однокурсник, архітектор, здавав тоді проект на житловий будинок. І пішов показати розрахунки спочатку своєму діду, який теж був зодчим. Той подивився і каже: «Все добре внучку, дуже хороший проект, але дах нікуди не годиться».
Проте зараз бачу, що до сучасних багатоповерхівок повертаються похилі дахи.
Що ще залишила Чехословаччина Хусту, окрім містечка?
— Будинок міської ради, в якому ми з вами зараз розмовляємо. До речі, тут був передбачений кабінет для лікаря і житло для нього. У протилежному крилі можна побачити кімнати, розраховані на ванну, санвузол, кухню... Тобто влада, направляючи лікаря на роботу, одразу ж облаштувала йому помешкання...
Можна ще згадати каналізаційну мережу, що проходить під центром міста. Її труба зроблена з бетону, в ній спокійно може поміститися людина на весь зріст. Якби під час комунальних робіт її не пошкодили, вона б працювала і досі.
— І, звичайно, бруківка, — підключається до нашої розмови Наталія Неметова, вчитель-історик. — Чеській бруківці скоро виповниться сто років, але вулиці, викладені нею, досі найохайніші в Хусті. Свого часу бруківку в центрі міста зняли і поміняли на асфальт... Можливо, на це були причини, але логіки у цьому я не бачу.
Та й напроти райдержадміністрації є багато чеських будівель. Раніше такі ж будинки були і на місці самого «білого дому». Але у 70-х роках їх зруйнували, щоб збудувати теперішню будівлю для влади.
У контрактах фірми «Фрейвайльд і Богм», яка виграла тендер на розбудову міста, написано, що у Хусті мали збудувати ще й дім для медичної страхової служби та новий «Слов’янський дім» (тобто заклад культури з кінозалом, рестораном). Проте цьому зашкодила криза 30-х, а згодом — війна.
За 20 років правління Чехословаччина звела в Хусті ні мало ні багато — 800 будинків. Було збудовано окружний дім, окружну лікарню, гімназію, ювілейну чеську школу, крайовий суд та навіть казино для офіцерів...
Своїх громадян – чеських вчителів, лікарів, інженерів, що приїхали до Хуста, тодішня влада старалася забезпечити максимальним комфортом.
До речі, про комфорт. Пані Наталіє, як житель чеського містечка, як би ви охарактеризували свій будинок?
— Я живу в чеському кварталі й не можу сказати, що кімнати у моєму помешканні дуже просторі. Можливо, це пов’язано з тим, що після війни будиночки реорганізували під «комуналки» — поставили перегородки, поверхи поділили між мешканцями.
Сам будинок перейшов мені у спадок від бабусі — Марії Петрашко. Вона працювала разом з братами Шерегіями, а в театрі «Нова сцена» зіграла більше 20 ролей...
Бабуся розповідала, що після війни по всьому будинку валялися бинти, шматки закривавленої матерії, медичні препарати... Очевидно, що у чеському кварталі тримали поранених. Але поступово містечко почали заселяти приїжджі офіцери, вчителі, лікарі. Як мені відомо, зараз тут не залишилося жодного корінного чеха.
А містечко ніколи не відвідували його колишні перші мешканці?
— Ні, такого не було. Серед туристів, які приходять до кварталу, часто можна почути чеську мову, але навряд чи вони мають стосунок до тутешніх корінних поселенців... Можливо, справа в тому, що чехи, які тут жили, не встигли прив’язатися до цих домівок. Вони не будували ці будинки, а були просто квартирантами у них. Вони не покинули батьківщину, а навпаки — з початком війни повернулися додому.
А якісь загадкові легенди, пов’язані з кварталом, є?
— Ні, подібних легенд у нас ніколи не було. Одне, що можу сказати, будинок старий, і в ньому постійно чути якісь шуми – скрипи на сходах, на даху. Але це звичайні властивості всіх старих будинків.
