«Я просто не хотіла жити, – починає свою розповідь 79-річна ужгородка Галина Зварич. – Такі думки були в мене в голові, коли помер мій єдиний син. Йому було всього 47 років і в нього зупинилося серце. Після цього я не бачила сенсу життя. Але після 40-денного шоку у мене виникла думка – а може написати про нього книгу, щоб він назавжди залишився в пам’яті людей? Так і зробила. Але щоб втілити задум, потрібні були гроші. Тому я продала єдине, що мала – свою квартиру. Жити стало ніде...».

Сьогодні Галина Зварич – самотня пенсіонерка. Без родичів та майна. Живе в територіальному центрі обслуговування пенсіонерів та непрацездатних громадян. Вона приїхала в Ужгород з Канева в 1989 році разом із сином Сергієм. Той був неодружений. Свого часу кохав одну дівчину, вони зустрічалися два роки, а потім вона від нього пішла. З того часу не кохав нікого. В Ужгороді він працював інженером на обласному телебаченні. Помер через хворобу серця і його мати тяжко переживала цю втрату. Сьогодні жінка пише книги. Вже написала три – одну про життя свого сина, дві збірки карикатур та гуморесок. Мріє видати ще одну, але не має грошей. І продати нема що. Каже, це остання книга перед смертю...

Син залишив матір без грошей і житла…

Історія Галини Зварич не така вже і сумна в порівнянні з історіями життя інших самотніх та бездомних людей в Ужгороді. Зокрема, автору «Закарпатки» вдалося дізнатися про кілька випадків з трагічними розв’язками. Наприклад, 80-річна ужгородка Надія (ім’я змінено – Авт.) опинилася на вулиці через своїх дітей. Її син вирішив продати квартиру матері. І пообіцяв, що придбає окреме житло і собі, і мамі. Продати-то продав, але нічого не купив, забрав гроші і поїхав жити в Сполучені Штати Америки. Маму залишив без засобів на життя. Жила бідна жінка між двома гаражами в районі «П’яного базару». В таких умовах вона захворіла, їй відмовили ноги. Син до неї і не повернувся.

А в ужгородки Марії син в Америку не відлітав, а живе теж в Ужгороді. Але мати свою вигнав з дому, а сам пиячить.

Проте світ не без добрих людей. В Ужгороді для таких людей, як вищеописані герої, створили ще 16 років тому Територіальний центр обслуговування пенсіонерів та непрацездатних громадян. В ньому мешкають самотні або важко хворі пенсіонери, ті, про кого нема кому подбати. Як розповіла директор Галина Гецко, сьогодні в закладі живе 32 чоловік.

«У нас перебувають люди і на денному, і на постійному утриманні, – каже вона. – Тобто в центр можуть прийти малозабезпечені або бездомні і їм ми надаємо безкоштовно сніданки та обіди, чистий одяг. А на постійному режимі у нас пенсіонери, які не мають свого постійного житла, або літні люди, які хоч і мають дітей чи родичів, але ті не можуть за ними приглянути. Перебування в центрі коштує не дорого – 75% від пенсії».

За словами пані Гецко, центр обладнаний усім необхідним. Окреме медико-соціальне відділення, де працюють кардіолог, терапевт, невропатолог, спеціальний кабінет реабілітації. Крім того є окрема пральня та кімната відпочинку. «У нас навіть є свій сад. А в ньому 2 курочки та півник, – каже директор, – а ще собачка. Нашим бабусям та дідусям подобається за ними доглядати». А скоро у Це¬нтрі буде свято – всі разом свя¬т¬куватимуть Великдень. 

Йдуть туди, щоб померти

За словами Галини Гецко, люди спочатку бояться йти в їхній центр. Але якщо вже потрапляють, то не шкодують про це. «Все-таки, не кожен чоловік здатен доглядати за своєю хворою матір’ю чи батьком, – зізнається вона. – На це потрібен час, а в кожного є своя робота. Тому віддають їх на доглядання нам. Одна жінка навіть плакала, коли відправляла сюди свою маму, але потім побачила – не все так погано. До цього часу вони всі жили в однокімнатній квартирі – 4 дорослих та хвора бабуся. Повірте, за таких умов, краще їй буде у нас. Родичі приходять до неї разом з онуками щодня...».

Проте не всім так щастить. В сусідки по палаті цієї бабці є діти, але вони до неї не приходять. «Є такі люди, які живуть роками в тому ж місті, – із сумом розповідає пані Гецко, – але однаково не приїздять до своїх батьків – пиячать або сидять в тюрмі. Таких самотніх у нас десь чоловік сім. І допомогти їм нічим не можемо – на таких безсоромних дітей нема важелів впливу».

На сьогодні в центрі є і четверо онкохворих пенсіонерів. «Їх уже і в лікарню не візь¬муть, – розповідає директор, – а наші спеціалісти просто допомагають їм підтримувати життя. Вони у нас знаходяться, щоб просто померти не са¬мотніми...». Є ще в центрі відділення з обслуговування самотніх малозабезпечених людей, які мають своє житло. Тобто соціаль¬ні працівники приходять до них додому та приносять все необхідне. Таких людей в Ужгороді 368 чоловік. А загалом по місту на обліку територіального центру знаходиться 1620 самотніх та умовно самотніх. Останні – це люди, в яких єдині родичі знаходяться щонайменше за 50 км від них і не в змозі за ними доглядати.

Загалом, таких установ як територіальний центр в області 19. Але найкращий – в Ужгороді, і саме сюди йде найбільше людей. У Виноградові ж існує єдиний госпіс – заклад, куди літні люди йдуть проводити свої останні хвилини...

Бомжам подобається їхнє життя

Допомагають в Центрі і бомжам. Хоч би і не мали цього робити. Але їм нема куди дітися. В законі «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», розділ IV, статті 15 йдеться, що місцеві органи самоврядування повинні створити будинки нічного перебування або соціальні готелі. Це місця, куди можуть прийти переночувати безпритульні.

На Закарпатті, як бачимо, такого нема. Пані Гецко розповідає, що подібні місця існують у Румунії. «Бачила в Сату-Маре подібний готель. Там бездомні приходять о 8-ій вечора, але запускають їх лише тверезими. Там їх зачиняють і нікуди не відпускають. І речі їм перуть, і чай з хлібом дають. А зранку вони розхо¬дя¬ться «по своїм справам».

Закарпатські безпритульні приходять за порцією гарячого супу в Центр. «Два роки тому ми проводили акцію, – розповідає пані Гецко. – Вирішили надати безкоштовну допомогу бездомним людям. Закупили продуктів, і розвозили по місцях, де вони компактно проживають – це місцеві ринки, район «Радванка», біля ЗОШ №6, колишній ринок на Корятовича, залізничний вокзал. Завдяки акції ми нарахували 121 безпритульного в місті. Це нас вразило. Ми явно не розраховували, що у нас їх стільки...»

Працівники територіального центру розповідають цим людям про існування свого закладу. «Одного разу хотіли інваліда забрати до нас. Так силою упирався! – запевняє заступник директора Центру Володимир Карпов. – З ним була жінка – вони разом пропивали його пенсію. Всі ці люди звикли до такого способу життя. Ми багато разів підходили до бездомних і казали – хто хоче, будь-ласка, приходьте до нас, ми вас забезпечимо, навіть безкоштовно. Хтось відгукнувся? Та один чоловік. Не хочуть і все. Звикли до свого способу життя. Підуть на смітник, зберуть пляшки – зароблять копійчину та проп’ють. Їх уже навіть власне здоров’я не цікавить...».

Ткнула пальцем і приїхала

Проте не всі вони однакові. Наприклад, 70-річна Галина Селіванова – бездомна з досить цікавою історією життя. Родом десь із півдня України. За фахом – акторка. Жила і в Херсоні, і в Миколаєві, і в Одесі. Все майно, яке мала – втратила. Точніше, прогуляла. Родини також не мала. Як потрапила в наш край? Якщо вірити її словам, то випадково. Вона довго вирішувала, куди їй податися і просто взяла й наосліп ткнула пальцем в карту – попала на Ужгород. Так і опинилася тут. Живе на залізничному вокзалі. Каже, що їй таке життя подобається. Щоправда, одного разу її жорстоко побили. Пропонували їй жити в центрі – не хоче. Каже, що бажає бути вільною птахою.

Але такі випадки поодинокі в Ужгороді. Здебільшого люди, які опинилися на вулиці, всіма забуті. Без надій на світле майбутнє. Ось Галина Зварич ще її має. Вона мріє видати ще одну книжку. Останню, перед смертю. Мріє просто ще трохи порадіти життю...

• пенсіонери
• безпритульні