26 червня в Ужгороді відбулось відкриття пам’ятної дошки на честь загиблого військового Романа Гапака. Меморіал встановили на фасаді будинку, де він жив. На церемонію зібралися рідні, друзі та побратими, аби вшанувати його пам’ять.
Попри проблеми зі здоров’ям, Роман добровільно підписав трирічний контракт із 128-ю окремою гірсько-штурмовою Закарпатською бригадою ще до повномасштабної війни, адже він змалку мріяв стати військовим. У лютому 2022 року відразу став на захист України.
Він був штурмовиком і навідником гармати в БМП 15-го окремого гірсько-штурмового батальйону. Брав участь у боях за Білогорівку, Волноваху, Бахмут. Повний кавалер ордену «За мужність», а також нагороджений численними подяками від командування.
27 травня 2024 року Роман загинув від удару ворожого FPV-дрона в селі Малі Щербаки на Запоріжжі.
Його матір, Крістіна Гапак, розповіла більше про життя свого сина:
– Що для вас означає встановлення памʼятної дошки на честь вашого сина?
– Це – пам’ять. Про нього, про всіх, хто віддав життя за нас. Ми не маємо права забути, якою ціною нам дістається майбутнє. Хочу, щоб і наступні покоління знали, якою великою ціною дається наша свобода. Щоб пам’ятали і мого сина, і всіх хлопців та дівчат, які загинули за Україну.
– Яким ви памʼятаєте Романа?
– Він був дуже розумним хлопцем. Любив читати, особливо захоплювався історією, знав купу цікавих фактів про війни різних епох. Він з дитинства мріяв стати військовим. Був веселим та світлим, як сонечко, але водночас серйозний і раціональний. Рішення приймав обдумано, ніколи не діяв поспішно.
- Що б ви хотіли, щоб люди памʼятали про нього?
– Все. Його доброту, готовність допомогти, любов до родини. І ще, щоб памʼятали яким він був чудовим військовим — чотири роки бездоганної служби, і в штурмовій бригаді, і серед дронів-ударників.
– Є спогад, який найкраще розкриває його характер?
– У 18 років, маючи вибір залишитися вдома, він сам пішов служити, підписав контракт. Без жодних відмов чи сумнівів виконував накази. Ніколи не скаржився. Навіть коли я просила повернутися, відповідав: «Мамо, все добре». До останнього подиху виконував свою роботу. Це і є показником, що у нього залізний характер.
– Що допомагає вам триматися зараз?
– Думки про нього. Я говорю з ним щодня – вранці, вдень, ввечері. Прошу допомоги, відчуваю його поруч. І моя донька, їй десять, і вона дуже любила брата. Він її оберігав, піклувався про неї, і вона й досі його страшенно любить, постійно згадує. Я розумію, що мушу жити далі заради неї. Ось це мене і тримає - мої діти.
Mukachevo.net висловлює щирі співчуття рідним, близьким та побратимам полеглого захисника.
Світла памʼять Герою.
Дайана Кіс, студентка Львівського національного університету імені Івана Франка для Mukachevo.net
