вже більше 60 років
Царський рід Романових, незважаючи на часову відстань, досі цікавить багатьох із нас. Та мало хто, навіть із корінних ужгородців, знає, що в місті над Ужем живе одна із нащадків дворянського роду Романових. Тетяна Данилівна не лише Велика княгиня, голова правління Закарпатських дворянських зборів, а ще й поетеса, композитор та художниця.
Із Тетяною Романовою зустрічаємося в старому центрі Ужгорода. Вона приносить із собою старовинну родову книгу 1788 року, яка була писана з благословіння Катерини II, і є підтвердженням того, що жінка належить до знатного роду.
`В Ужгороді я живу з народження, - починає свою розповідь. - Тут закінчила школу №4, художнє училище. Пізніше - Ленінградську Академію мистецтв. В Ужгороді я вийшла заміж та народила двох дітей. Причому, і донька, і син носять дворянське прізвище - Романови`.
Тетяна Данилівна розповідає, що коріння її роду походить від російського царя Олександра II. Той мав синів Миколу, Олександра, Володимира, Сергія, Павла та Олексія. Останній народився у 1850 році і був предком ужгородських Романових.
`Олексій Олександрович доводився мені прадідом. Він одружився з на 21 рік молодшою від себе Вірою Михайлівною. Хоча сім`я Романових виступала проти одруження Олексія і Віри, та закохані всупереч усім поїхали у містечко Сичовку і обвінчалися в одній із тамтешніх церков. Потім у них народилися три сини. Та тільки Іванові Олексійовичу- моєму дідові -пощастило залишитися живим. Двох його братів розстріляли ще дітьми, - розповідає Тетяна Романова. - Згодом дід одружився із князівною Марією Василівною Погодіною і народили двох синів та доньку. Проте, на жаль, щось м істичне було в роді Романових - всім їм ніби судилося померти від кулі.Так, трохи згодом, у 1942 році, діда Івана, як і його родичів, поставили над урвищем і розстріляли, а маєток, де жила його сім`я під Москвою - забрали`.
Після смерті батька його доньку Антоніну Іванівну запроторили до німецького концтабору. Та німці, дізнавшися, що вона походить зі знатного царського роду, потайки передали 20-літню дівчину в сім`ю німецького священника, де вона й прожила деякий час.
`Та невдовзі до Німеччини підступили радянські війська. Перше питання, яке постало перед мамою після звільнення - куди йти далі? І відповідь на нього знайшлася швидко: їй хотілося передусім повернутися в Росію, до рідної матері`.
Але доля вирішила по-своєму: у липні 1946 року брат матері, князь Погодін, який ще у 20-х роках переїхав на Закарпаття, яке відносилося тоді до Австро-Угорщини, дізнався, що його племінниця знаходиться в Німеччині. Він одразу висилає їй виклик-запрошення і таким чином вже через місяць Антоніна Іванівна приїжджає в Україну. В Ужгороді вона влаштовується на роботу - на посаду заввідділу скарг міського поштамту. Через якийсь час виходить заміж за ужгородця Данила і від цього шлюбу народжується донька Тетяна.
`Коли мені виповнилося дванадцять, удвох із мамою ми поїхали до Росії, провідати бабцю Марію. Вона після смерті чоловіка оселилася недалеко від нашого колишнього маєтку-Якось одного дня бабця обійняла мене, пригорнула до себе і мовила: `Дорога моя онучко, якби ти тільки знала,якого ти роду!`. Але я не розуміла тоді ще цього, хоча тон, яким було промовлено оте речення, запам`ятала на все життя. Пізніше почала звертати увагу на манери та поведінку членів нашої сім`ї. Помічала, що в родині є звичка збиратися разом і виконувати романси, а мамині брати, наприклад, незважаючи на поважний вік, роблять манікюр. Це насторожувало і дивувало. Коли повернулася в Ужгород і подорослішала - почала усе розуміти`.
Зі свого дитинства Тетяна Романова пригадує, як мама любила читати. Часом вона могла віддати за хорошу книгу останні свої гроші. Згодом художниця намалювала навіть портрет мами з розгорнутою книгою, символізуючи цим її любов до читання.Антоніна Іванівна, вихована як донька славного роду за всіма князівськими канонами, попри суворі радянські часи, дбала, щоб і її донька виросла освіченою людиною. Тому з юних літ віддала Тетяну на заняття з балету, музики, образотворчого мистецтва.
`Пригадую, якось мама прийшла увечері додому і каже: `Таню, у нас є кілька рублів, тож вирішуй: чи йдемо на фільм `Журналіст`, чи купуємо книгу про дворян `В лісах`. Ятоді не задумуючись мовила, що краще б піти в кіно. Та досі шкодую про цей вчинок. Адже фільм мені страшенно не сподобався, а купити книгу вже не було за що. Я багато років потому шукала цю книгу, але так і не змогла знайти її`.
У 1970 році Тетяна Данилівна виходить заміж за ужгородця російського походження Володимира Прогораєва.
`Уперше побачила Володю у шкільному театрі старшокласників, - пригадує. - Запозичивши від батька акторські здібності, оскільки той був професійним актором, син із однокласниками розігрували різні сценки, спектаклі, п`єси. Я завжди милувалася ним, спостерігаючи за аматорською грою артиста-початківця. Та йшли роки і я вже навіть забула про цього юнака зі шкільного театру... Володя відслужив службу в армії і повернувся додому, в Ужгород. Та якось одного разу його товариш Марк запросив мене до себе в гості. Щойно розчинилися двері, і я побачила сидячого на дивані Володимира. Пізніше він зізнався, що як тільки вперше побачив мене, вирішив: `Вона стане моєю дружиною`. Цього ж дня - 31 травня 1970 року - ми вирішили, що одружимося, а вже 31 грудня гуляли весілля. Шкода було тільки Марка, який ще довго страждав від нашого з ним розлучення, і не раз довго, чекаючи чогось, стояв під дверима моєї квартири`.
Через рік у Тетяни Данилівни народився син Олександр, пізніше - донька Юлія. Сама ж Романова почала професійно займатися мистецтвом, музикою, літературою. Тепер у її колекції - ікони, живопис, зібрання романсіву виконанні самоїжавторки, поезія. Час од часу Тетяна Данилівна буває у німецькому місті Дармштадт, де знаходиться церква, в якій зберігаються реліквії Романівського роду, у Парижі. Та більшість часу творить вдома, у стінах рідної домівки.
На фото: Тетяна Романова із царського роду Романових.
