Відомий історик, журналіст Вахтанг Кіпіані на своїй сторінці у Фейсбук поділився думкою про культуру вшанування померлих на війні людей. Кіпіані звертає увагу на урівняння тих, кого вже нема - генералів і солдатів, людей різних рас, релігій і життєвих колізій. Він зазначає, що в США та інших країнах на кладовищі встановлено однакові камені не зважаючи там старшина чи рекрут, який навіть не встиг повоювати. Далі текст автора без змін.
Вдень написав допис, який зрезонував. Там уже понад 5,2 тис. лайків, понад 700 коментарів. Не пригадую, коли таке в принципі було, якщо не рахувати вітання з нагородою від головкома. Більшість погодились, що пам'ятник на честь героя Мацієвського, м'яко кажучи, не дуже. Втім, доволі багато прозвучало думок у стилі "якщо родині ок - то так і бути, хто ми такі, щоб критикувати їхній вибір".
Так, повага до почуттів близьких загиблих - це те, чому треба вчитися. Це те, щодо чого ще нема суспільної згоди - як і коли це робити, щоб не погіршити стан, а підтримати, укріпити тих, хто втратив сина, доньку, чоловіка, маму, брата, сестру. Але ми не перші на планеті, хто це робить. І хто зокрема в публічному просторі меморіалізує жертву наших сучасників. Всі цивілізовані нації, які воювали, давно зробили це. І це можна бачити на тисячах цвинтарів по всій Європі, США, Канаді.
Я був на пів сотні кладовищ у Північній Америці, де є дільниці для військових захоронень, вивчав написи, символіку, етику тих поховань. Дасть Бог, книга про це, а може й кілька колись вийдуть. Матеріали є. Треба тільки мати час. Якби не велика війна, то перша з них могла б бути. І на правах зацікавленого маю спостереження - культура пам'яті про загиблих побудована зокрема на урівнянні тих, кого вже нема - генералів і солдатів, людей різних рас, релігій і життєвих колізій.
Поряд можуть лежати вчорашній злодій і той, хто його засадив до в'язниці. Поряд - бо вони захисники держави та нації і їх обох не забудуть ніколи. Тому на знаменитому Арлінгтоні і ще на десятках інших (не таких відомих) кладовищ однакові камені встановлено на могилах визнаних старшин і рекрутів, які навіть не встигли повоювати. І в певні пам'ятні дні американська нація зусиллями спеціально найнятих працівників кладе кожному однаковий вінок. Родини при цьому знають, що вони не можуть, не мають права(!) щось додати до пам'ятника. Всі рівні. Це закон.
Доводилося бачити сімейні відзначення на могилах вояків. Приносять прапори, квіти, іграшки, іноді навіть пляшку улюбленого небіжчиком напою. Близькі сидять, розмовляють, щось навіть їдять. А потім все, до останньої квітки прибирають. І за п'ять хвилин як вони підуть ви не побачите жодного сліду, крім зім'ятої трави.
Якщо адміністрація цвинтаря дозволить прапорці чи лампадки, то вони будуть стояти біля кожної могили. Якщо дозволу нема, то працівник пройде і прибере "незаконні". Всі рівні. Від солдата до генерала.
На жаль, в Україні ніхто системно цим не займається. Наслідки вже бачимо. У більшості випадків родини самі вирішують як виглядатимуть меморіали їхніх близьких. І вже видно, що поряд лежать багаті й бідні, відомі медійні і ті, кого знали лише друзі й батьки.
Декому уже встановлюють великі бронзові фігури, мармурових ангелів і дорогі скульптурні композиції, а поряд роками стоятиме скромний дерев'яний хрест. Бо нема кому і нема за що.
Держава умиває руки, ніяк не визначиться навіть з місцем головного військового меморіалу. Соромно. Тисячі мам вдома у вазочках і пакетах тримають прах своїх дітей. Чекають поки буде остаточно названо місце вічного спочинку тих, завдяки кому ми всі живі і коли там можна буде провести церемонії, які потрібні точно не мертвим, а нам усім. Вибачте за багато літер. І це навіть не початок розмови.
Слідкуйте за нами у Facebook та Instagram.
Також підписуйтесь на наш Telegram та Youtube.
Дізнайся першим!
