Не так давно українці святкували не один Великдень, а декілька

Точніше – власне християнський, а ще Бабський, Рахманський, або подекуди Навський Великдень. Раніше останній відзначали на 25 день після Паски чи не в усій Україні. У нас, на Закарпатті, ще на початку минулого століття це свято вшановували гуцули.

На відміну від деяких язичницьких празників, які тісно переплелися з християнськими (наприклад, Івана Купала), від Рахманського Великодня залишилися хіба відголоски. А між тим дослідники не раз зверталися до цього свята, яке посідало важливе місце у релігійному календарі українців.

Готуючи цю публікацію, кого я тільки не питала про Рахманський Великдень. Але розуміли, про що йдеться, хіба що крайові фольклористи. Перша думка була, що це щось із Індії, через очевидну співзвучність рахмани – брахмани. Розібратися в  питанні допоміг один із викладачів філологічного факультету УжНУ.

Там, де зимують змії

У професора Степана Килимника є таке пояснення: «Характерно і загадково, що Рахманський Великдень знаний лише в Україні з дуже давніх часів. Сказання про нього відомі по всій території нашої держави і в них ідеться про блаженних людей-рахманів, що живуть далеко в раю». Рай, за різними варіантами, містився або далеко в морі на острові, або під землею.

Давні українці вважали, що рахмани, насолоджуючись блаженним життям праведників, не мають літочислення, адже живуть у позачасовому просторі, тому й не знають, коли саме треба святкувати воскресіння Христа. Тому добрі християни мають зібрати шкаралупу з писанок і крашанок та кинути до річки. Аби рахмани, коли до них шкаралуща допливе, змогли відсвяткувати і свій Великдень. Цікаво, що наші предки вважали, ніби доки шкаралупки дістаються до праведників, то стають цілими яйцями, і преподобники мають чим розговітися. Одного яйця мало вистачати 12 рахманам на цілий рік!

Про праведність рахманів пише і Нестор-літописець у «Повісті минулих літ»: «У рахманів є закон ще від прадідів: м’яса не їсти, вина не пити, блуду не творити. Ніякого зла не робити». А Володимир Плав’юк у праці «Приповідки або українсько-народня філософія» фіксує приказку постимо, як Рахмани. Себто доброчесно і шляхетно.

У «Хожденії Зосими до Рахманів» знаходимо те саме. Зосима 40 днів постився й благав Бога показати йому країну блаженних. Бажання його збулося.  Ось що він там побачив: «Рахмани й удень, і вночі проводять час у молитві, живляться плодами землі й п’ють солодку воду. Ангели прилітають до них і сповіщають про праведних і грішних людей на землі, який кому призначено вік прожити. Тому рахмани й моляться за людей. Живуть від 100 до 360, а іноді й до 1800 років. Знають, коли відійдуть, тому помирають без мук і страху...»

Але вже Іван Огієнко (Митрополит Іларіон) ототожнює Рахманський Великдень з Нав­ським, або Мертвецьким, Великоднем (нав’я – померлі, світ мертвих. – Авт.): «люди кидають шкаралупки свячених крашанок в річку, і вони пливуть до Чорного моря, до країни мерців, до рахманів. Рахмани, за Огієнком, живуть у раю – Вирії. Це сонячна щаслива країна, де змії та птиці проводять зиму.

Вчений Олекса Воропай у «Звичаях нашого народу» пише, що на Рахманський, або Нав­ський, Великдень Бог відпускає душі мертвих на волю у наш світ. Мерці цього дня відправляють свій Великдень. Вони встають із могил і йдуть до місцевої церкви. З церкви виходить також мертвий священик і править службу. І біда тому, хто опиниться в цей час на цвинтарі, бо живих мерці не люблять і можуть вбити. Тому треба обливатися водою, бо вони бояться мокрого. До речі, за мотивами цього вірування Г. Квітка-Основ’яненко написав відоме оповідання «Мертвецький Великдень».

Філолог Олена Таланчук теж згадує про воду як захист від неживих. Хтозна, може, закарпатські обливанки на Великдень (а подекуди й на Юрія) – це відголосок саме цього звичаю. Крім того, науковець пише, що цього дня мертві провідують своїх живих родичів. І якщо родина забула про покійника й не шанує його пам’ять, мрець може й задушити близьких.
У «Повісті минулих літ» навіть згадано випадок, коли чужі мерці напали в Полоцьку на живих людей і завдали їм страшних ран. До речі, у цей день на слово «мрець» було суворе табу.

Отже, в цьому контексті рахмани – це пращури. Іноді можуть бути й мстиві, але зазвичай люди благочестиві, живуть своїм, відмінним від землян, життям, що може бути прикладом для всіх нас. Звідси й прислів’я: «Постимо, як рахмани». Саме такими й уявляли нащадки своїх далеких пращурів.

З Індії на летючих килимах

Колись Рахманський Великдень дуже активно відзначали гуцули. Святкували просто, але свято вирізнялося місцевим колоритом. Так, Оскар Кольберг пише, що в Карпатах гуцули твердо тримали цей день, бо якби хто почав якусь роботу, то земля б його поглинула одразу.

Знавець гуцульських традицій Володимир Шухевич у своїй  «Гуцульщині» записав таке: «Гуцули повістують, що рахмани – це ченці. Справедливі руснаки, вони такої віри, як і ми. Живуть далеко на сході в монастирі, де ведуть богомільне життя. Ми завдячуємо їм, бо вони спокутують наші гріхи, постяться цілий рік, скоромляться тільки тим, що на Великдень ділять на дванадцятьох одне яйце, котре приносить вода... Рахмани – се наші кревні (родичі); тому старші лю­ди тримають аж до Рахманського Великодня строгий піст».

Саме у гуцулів знаходимо легенду, яка поєднує рахманів та Індію. Мовляв, колись давно, незадовго після відокремлення світу від хмар і води, одне з рахманських племен покинуло Індію на човнах і летючих килимах. Залишаючи острів, утікачі винесли з собою майже все таємне знання – у мішках, бесагах і кишенях, оскільки книг вони не мали та й не потребували мати, бо всі головні заклинання й прокльони знали напам’ять. Знання стосувалося істинного відліку часу, здатності прочитувати минуле й передбачати майбутнє за візерунками долонь, розміщенням люстр у кімнаті або світил на небі, мистецтва дресирувати ведмедів, гіпнотизувати дітей і обробляти метали гарячим способом.

У гуцулів рахмани мали великий пошанівок. Як пише відомий етнограф Софрон Витвицький, «ким був той Рахманин, сказати важко, але це слово у гуцулів означає ідеал пишності і злагідного життя». Тому на Гуцульщині про того, хто великодушно вибачає комусь образу або шкоду, казали: «Сесе не чоловік, а якийсь рахманин». Горяни намагалися цього дня нічого тяжкого не робити, не різати й не шити, не копати землю. Та вірили в те, що люди, особливо праведні, могли почути, як під землею гудуть рахманські дзвони, сповіщаючи, що святенники отримали крашанки й писанки та почали своє святкування. Існує навіть сказання, що світ стоїть до того часу, доки розписуються писанки й кидається шкаралупа у воду. Тільки-но це припиниться – настане кінець земній історії.

Сьогодні вірування про блаженних праведників рахманів збереглося хіба в приказках та прислів’ях: рахманна (спокійна) дитина, на Івана-Юрія, на Рахманський Великдень (ніколи), рахманний кінь (спокійний). Але нещодавно я з подивом дізналася, що це свято активно взялися відзначати представники громад Рідної Віри. На думку прихильників цього вчення, пускання шкаралупи – це символічний обмін інформацією з духами пращурів. У цей день рунвірці звертаються з молитвами до предків, співають пісень, дзвонять у символічні дзвоники, розгортають жар як умовну дорогу для Велеса, та ходять по розпеченому вугіллю, виголошуючи славу рідним богам.

Звичайно, не агітую вас до язичництва, але дізнатися, як жили наші предки, надзвичайно цікаво. А ще й корисно, приміром, у туристичному сенсі. От наші сусіди-прикарпатці не дрімають: пропонують тури вихідного дня «На Великдень до рахманів». Бо ж, погодьтеся, забута легенда насправді цікава і варта уваги.

• Навський Великдень
• язичницький празників