Мальовнича закарпатська глибинка з каскадом водоcпадів, цілющими мінеральними джерелами, турбазами, садибами і чанами вабить туристів з усіх куточків світу. Селище-курорт лежить біля підніжжя полонини Руна і має давню історію. Місцеві мешканці запевняють: ніхто не розповість її цікавіше за діда Василя.
Василь Гапак проживає в Лумшорах понад 80 років. Відразу ж по-народному пояснює: лум – то молоде гілля, яке складали в ряди – шори, аби воно підсихало, а потім використовували для сільськогосподарських робіт. Звідси й назва така – Лумшори, себто лум у шорах.
Село розпочиналося з семи хат, входило до складу кількох держав. Найбільше дідусю сподобалося за часів Чехословацької республіки – тодішні порядки він називає миролюбними: «Жили як у Бога за дверима. Було нам дуже добре».
Тривалий час у селі не народжувалося жодної дитини, а молодь повиїжджала в 70–80-х роках. Пан Василь каже, сьогодні на все село – один 13-річний школяр. Нині ситуація трохи поліпшується: вже є трійко малюків.
За часів Чехословаччини в Лумшорах була школа-восьмирічка. Нині місце пустує вже кілька десятків років – по науку школяр ходить у сусіднє село. «У ті роки в сім’ях було по 4–5 і навіть 8 дітей, – каже Василь Гапак. – Держава не допомагала, а немовлят однаково народжувалося більше, бо політика була духовна, моральна. Коли я йшов уперше до школи, було 53 учні».
Найбільше болить серце в старенького через занедбані струмки і поля, землю, які селяни тяжко обробляють, а туристи топчуть у пошуках ягідки чи квіточки. Василь Гапак розповідає, що річка Туричка була значно більшою, ніж тепер, із чистими водами. Рибу ловили крадькома, і якщо лісник упіймав на гарячому – відразу ж доносив до суду. Сьогодні риби майже нема – годувати й розмножувати її нікому, а все, що зосталося, туристи вбивають електровудкою. «Риби було йой-йой як багато! – пригадує дідусь. – Колись мали тут розплідник. Вирощували мальків – і одразу ж у потік їх. Навіть із Чехії спеціально завозили рибу. Держава дуже контролювала ловлю. На роки не засуджували, але штраф платити змушували». Пам’ятає він і свій похід до суду:
– Ві’сьте Гапак?
– Ано, я єм.
– Ві’сьте рібу хітали?
– Пане суддя, я рібу хітал, але не хітнув.
– Штраф 20 крон!
Дідусь каже, «двадцятка» була денним заробітком, тож не надто била по кишені. А от із транспортом було важче – до Перечина його не було: ходили з Лумшор до суду пішки.
Туристи відвідували село ще за часів Чехословаччини – переважно то були науковці з Великобританії, Франції, Німеччини. Активно рекреаційна галузь почала розвиватися за радянської влади. «Але що то за туризм був?! – каже Василь Гапак. – Ото дали якусь путьовку робітнику... А він лем на стінах писав та по деревах: «валя-коля-міша»… А при чехах такі туристи були, які знання здобували, – ввічливі, доброзичливі, розпитували селян про життя, потреби, допомагали, знали закони і порядки…».
У війні участі лумшорці не брали. До війська не взяли нікого – врятував… тиф. На початку 40-х років селяни масово захворіли, тож у глибинці ввели карантин, охороняли з усіх боків. «Від тифу ніхто не вмер – у корчмі зробили медпункт, щодня мили, стригли, щоб не було вошей, які переносили хворобу. І нічого – пережили. 1943-го від війни людей порятував тиф, а вже наступного року, коли забирали до війська, всі поховалися в лісі. Потому ґаздували на Закарпатті мадяри, а вже після війни – радянська влада. І почалося: колгоспи, вирубування лісу… Страшноє було».
Учора дідусь продав два літри молока туристам. Активна розбудова села як курортної бази не заважає селянам: тільки б поля відпочивальники не нищили та ще не смітили. Наразі старенький має невеличке господарство, десять вуликів і нетерпляче очікує Різдва – на свято зберуться діти й онуки, які виїхали в пошуках кращої долі до Росії та Угорщини.
