Бо не дозволяє розвиватися гнійникам корупції, клановості та всевладдю бюрократії
Інтрига протистояння Президента Ющенка та прем’єра Януковича в сучасних українських реаліях може здаватися чимось унікальним лише з точки зору тоталітарного досвіду. Це при Сталіні, Гітлері або Хусейні про долю політичних конкурентів з безапеляційним висновком «ворог народу» взнавали з газет лише після розправи над ними. А в демократичній практиці, яка за афоризмом Черчілля є дуже поганою формою правління, але кращої людство не вигадало, це є банальне явище, котре притаманне будь-якій політичній конкуренції, особливо в період становлення владної системи.
Не обминула вона й нині процвітаючу Чехію, де протягом десятиліття йшла цивілізована, хоча й вперта боротьба між жорстким прагматиком-прем’єром В. Клаусом та Президентом-романтиком В. Гавелом. Кардинальна зміна еліт, які уособлювали протилежні політичні цінності супроводжувала розвиток Латвії, Литви, Словаччини, Болгарії. Буквально цими днями ми спостерігаємо за розгортанням політичних криз в Угорщині та Польщі, які цілком можуть скінчитися достроковими виборами. Парламентські кризи перманентно струшують й більш усталені політичні системи Німеччини, Франції, Італії. Причому цікаво, що якраз у тих країнах, де на політичному Олімпі немає спокою, громадяни живуть багато і вільно, а там де влада одноосібно стабільна для людей достаток вимірюється кількома десятками доларів, а зміна режимів, як правило супроводжується кровопролиттям.
Звичайно, це нібито протирічить прямолінійній логіці, але пригадаймо, що саме перший серйозний владний конфлікт в українській верхівці, який навіть супроводжувався арештом віце-прем’єра з питань паливно-енергетичного комплексу Ю.Тимошенко мав наслідком припинення віяльних відключень електроенергії. Тобто, це явище в країні зникло. Отже, ті страшилки, які лунають з вуст політиків про загрози, що неминуче прийдуть, якщо влада буде не у них, насправді є виявом особистих комплексів і не більше. А загалом для країни відкрита політична конкуренція є ознакою здоров’я, бо не дозволяє розвиватися гнійникам корупції, клановості та всевладдю бюрократії.
Конкретно в українських реаліях протистояння президентської вертикалі В.Ющенка та урядової В. Януковича глибинно виражає протистояння олігополій орієнтованих на закрите акціонерне товариство східного взірця, що уособлюється донеччанами, та відкритого акціонерного товариства, що природно для Києва і далі на Захід. У публічних заявах як однієї, так і другої сторони є безліч дурниць, які хіба-що лінивий не критикує. Бо зміцнення бюрократичного апарату через Секретаріат Президента по вертикалі обласних та райдержадміністрацій є такою ж нісенітницею, як і повна децентралізація управління через ліквідацію інституту держадміністрацій та заміну їх облвиконкомами. Причому дуже смішно останню ідею чути з вуст В.Януковича, котрий апріорі не зможе працювати в умовах, коли центр позбавлений авторитарних важелів, а регіони гратимуться у місцеву демократію. В силу обмеженого інтелектуального багажу Віктор Федорович просто переносить досвід рідної Донеччини, де не важливо як влада називається, бо справжній «папа» продукує не закони та укази, а «понятія» та може не обіймати жодної посади. Проте «донецькі» вже один раз розбили лоба в Києві. І це не правда, що дурень вчиться на власних помилках, бо тому він і дурень, що не вчиться зовсім.
З іншого боку демократичні принципи, які уособлював В.Ющенко виявилися рожевою (на вибір: помаранчевою, блакитною) мрією, до якої суспільство лише доростає. Приклади О.Зінченка, О.Рибачука, яких обламала віковічна бюрократія є дуже показовими. Це на її тлі, безперечно, яскраві згадані особистості виглядають ніякими, а В.Медведчук генієм, хоча і злим.
В.Балога в цьому ряду має уособлювати золоту середину. Далекий від теоретизування, але глибоко вкорінений в народну мудрість Віктор Іванович приймає рішення на інтуїції, що підсвідомо акумулює безліч інших думок. Безумовно європеєць, для якого Прага, Відень чи Мюнхен, значно ближче ніж Москва та навіть Київ, засновник «Барви» тим не менше чудово розуміє конкретні реалії, де розмови на пальцях часто продуктивніші, ніж в краватках. Сама роль згуртування чиновницької бюрократії є за визначенням невдячною, але набутий досвід командної гри підказує, що Балога опиратиметься в першу чергу не на посадових осіб, а на особистостей.
Наразі у змаганні двох Вікторів, мабуть знову вирішальною стане роль Ю.Тимошенко. Кипуча, але часто саморуйнуюча енергія Юлії Володимирівни вже в третій раз може бути тактовно спрямована В.Ющенком в цілком конструктивне русло. Причому як жінка, в якої природно виражене альтруїстичне начало, пані Юля дуже цього хоче. Перший раз із запеклої опозиціонерки та соратниці П.Лазаренка в ранзі заступника В.Ющенка, Ю.Тимошенко стала руйнівником монополії енергопостачання в Україні, що в принципі розвернуло можновладців обличчям до людей. Вдруге, «газова принцеса» цілком в дусі улюблених народом серіалів перетворилася в «принцесу революції», що безумовно, додало їй людяності й можливо абстрактного, проте дуже земного відчуття любові. Втретє, Юлія Володимирівна безумовно попри всю жадобу одноосібної влади стане опорою демократичних перетворень в Україні, уособлюваних Президентом. Не важливо чи буде вона секретарем РНБО чи лідером опозиції. Бо політики лише тішать себе ілюзіями, що вони вирішують долю людей. Насправді вони є повними рабами долі. Дуже символічно, що Україна має можливо спотворене, але людське обличчя В.Ющенка, миле, попри твердість, лице Ю.Тимошенко, впевнений, навіть наближений до робота образ В.Януковича. Однак, нове покоління навіть уявити собі не може, що таке Л.Брежнєв, як символ країни або життя при наскрізь поліцейсько-нудній та лицемірній владі на кшталт російської.
Віктор ПАЩЕНКО
Ужгород
