Засновник фестивалю «ГОГОЛЬFEST» – про потенціал нації, політиків-акторів і щастя
Із 4 по 9 травня у Берегові проходив театральний фестиваль «Сталкер-2010». Це була вже друга спроба показати глядачеві українські та угорські вистави на одній сцені. Натхненник акції – Атілла Віднянський, талановитий режисер, який зумів створити неординарний театр у Берегові. Тепер трупу постійно запрошують із гастролями як у Москву, так і в країни Європи. Нині Атілла працює у Дебрецені в театрі Чоконаї. Закарпатський глядач уже зміг побачити деякі вистави з його репертуару. Зокрема, запросили угорського рок-співака Хобо (лідера легендарного Hobo Blues Band) із власним моно-спектаклем.
Україну на фесті представляв київський театр-студія «Дах», яким керує Влад Троїцький, президент і творець міжнародного фестивалю сучасного мистецтва «ГОГОЛЬFEST» і засновник українського етно-гурту «ДахаБраха». А ще він давній друг Атілли Віднянського, тому без вагань погодився приїхати разом з акторами у наше провінційне містечко, хоча і має дуже напружений графік.
Вистава «Український Декамерон» під живу музику учасників «ДахаБраха», безумовно, заслуговує на увагу. В столиці вона у репертуарі театру безперервно з 2006 року. Прикро, що ця подія на Закарпатті відбулася якось завуальовано – організатори чомусь не потурбувалися про промоцію і рекламу. Зате у мене була можливість поспілкуватися з людиною, яка мріє «вивести Україну на світову культурну арену як повноправного гравця, котрий у перспективі навіть формуватиме правила». І не лише мріє, а й успішно робить це!
«Українці набагато щасливіші за росіян та європейців»
– Владе, що ти робиш на Закарпатті?
– Мене запросив Атілла Віднянський, з яким нас пов’язує давня дружба. Познайомилися ми вже давно, здається, у Москві. На жаль, хороших театрів в Україні мало. А берегівський один із них – навіть один із кращих, тому гріх не товаришувати. Також підтримую добрі стосунки з Угорщиною. Минулого року я показав виставу в Кечкеметі, до цього – у Секешфехерварі. Це для мене були дуже цікаві мандрівки в інший театральний світ. Угорці – культурна нація. Інтелігенція та, зокрема, театр відіграють набагато більшу роль у суспільстві, ніж у нас. Це, мабуть, традиції. В тому числі й кінематографічні. Хоча угорська культура дещо замкнута, насамперед через мову. І угорському театру важко «вписатися» у контекст світового театру, хоча насправді він дуже самобутній.
– Що ти думаєш про Закарпаття та, зокрема, про наше культурне життя...
– Щодо театру, то для мене у краї поки що існує лише один – у Берегові. Та й то тому, що тут був Атілла. Вважаю, що театр пов’язаний насамперед з особистістю. Завжди має бути лідер, що веде за собою. Так виник і «Дах». Незважаючи на те, що Атілла працює більше в Угорщині, його театр живе, він ставить нові вистави і гастролює Європою. До речі, наступного року ми разом їдемо у Францію.
– Чому ж подібні театри не виникають в інших містах України?
– Бо, насправді, хороших режисерів у світі дуже мало. І в Берегові театр існує «не завдяки, а всупереч». Не створено механізму, аби він працював у постійному режимі. У чомусь, безумовно, його «рятує» Угорщина – є можливість там гастролювати. Бо у рідному місті недостатньо публіки, аби грати лише для неї. Людей багато, але тих, кого дійсно цікавить театр, – бракує…
– Тому що Закарпаття – це культурна провінція?
– Мені здається, що у вас набагато більше справжнього, ніж, скажімо, у Східній Україні. Тут люди відчувають свої корені. У них є «традиція» – у хорошому розумінні слова. Вони ніби самі по собі – облаштовують господарства, зводять будинки за будь-яких умов й обставин. Тут дуже поважають родину як таку. Тому іноді виникає відчуття, що це якась окрема частинка України, яка живе за власним укладом.
– Приїжджим здається, що тут починається Європа. Однак самі закарпатці розуміють, що нам до неї ще дуже далеко у всіх відношеннях...
– Загалом, проблеми є у всіх. Люди звикли скаржитися на долю – плачуть і угорці, й греки, й португальці, навіть французи. Якщо ти знаходиш гармонію у житті тут – значить це твоя земля. І що таке Європа?..
– Можливо, для нас це – цивілізація, певна стабільність, можливість жити безбідно...
– А хіба у Франції мало бомжів, там кілометри бідних «чорних» кварталів, це практично гетто. А в Берліні те ж саме – 15 % безробітних і купа незадоволених.
– Ти народився в столиці Бурятії Улан-Уде, а Україна вже стала для тебе батьківщиною?
– Безумовно, це моя батьківщина, тобто земля, де я живу, де я відбувся як людина. Хоча мене дуже багато чого тут не влаштовує. Насамперед неповага до людини. Хоча, з іншого боку, існує також і неповага до держави. І це, можливо, тому, що ми знаходимося на узбіччі двох великих цивілізацій – європейської, з традицією поваги і навіть пієтету до особистості, та російської, з державою і «царем-батюшкою». А у нас нема ні того ні іншого. Хоча, як на мене, народ у нас набагато щасливіший за росіян і навіть за європейців. Єдине – не вистачає в Україні творчого щастя. Воно зараз більше споживацького характеру: з’їв шматок м’яса, випив горілки – і щасливий. Створити щось прекрасне чомусь щастям не вважається…
«Політичні шоу на телеекранах, можливо, скоро прикриють»
– У нас життя дуже тісно переплелося з політикою. Її представники вже стали «зірками» шоу-бізнесу. А культура десь «відпочиває» на цьому фоні...
– Через десять-двадцять років, сподіваюся, ніхто вже не згадає ні про Януковича, ні про Ющенка. А, скажімо, про Атіллу пам’ятатимуть. І про мене також, як і про наші театри...
– Однак політики виконують функцію акторів і беруть участь у виставі...
– … яка вже нікому не цікава. Нинішня «нова» влада знову повторює помилки своїх попередників. Лише в іншому напрямку.
– У твоїх планах спільний проект із Савіком Шустером. Це щось пов’язане з політикою?
– Це буде культурний проект, недільна передача, де я виконуватиму роль ведучого і режисера. Обиратиметься певна тема, писатимуться тексти і гратимуть актори. За тиждень треба буде підготувати три-чотири короткі вистави, але не якісь там гуморески...
– Шустер має внутрішній «барометр». Чого це його потягнуло на культурні проекти?
– Він, мабуть, розуміє, що всі ці політичні шоу на телеканалах недовговічні й тому виходить на інший рівень.
– Які твої плани на цей рік?
– Восени плануємо провести грандіозний «ГОГОЛЬFEST». У листопаді їду до Дебрецена, де займатимуся виставою. Навесні ще одна постановка в Будапешті, а потім гастролі у Францію разом із берегівським театром. Щодо «ДахаБраха» – то це частина проекту театру «Дах», що вже виступає навіть окремо, зробивши велику музичну кар’єру. Нещодавно отримали премію сучасного мистецтва імені Курьохіна у Петербурзі. А диски записують у європейських студіях.
«Молодим і талановитим потрібно дати віру у власні сили»
– Звідки ти черпаєш енергію у наших непролазних джунглях?
– Насправді не все так погано. Я ось для себе вирішив, що цивілізація грошей завершилась, тобто добігає свого кінця.
Гроші зробили свою справу після буржуазних революцій 18-19 століть. Але суспільство споживання себе вже вичерпало. Це порочне коло, яке дуже погано впливає як на екологію, так і на людину. Міняти щороку машину або речі – це нікому вже не приносить ніякої справжньої радості… Тому зароджується нова цивілізація – альтруїзму. Індекс успішності вимірюватиметься не тим, скільки ти коштуєш, а тим, скільки ти можеш віддати, подарувати. Радість від нової покупки зникає дуже швидко – десь через тиждень. А якщо ти комусь щось подарував і приніс радість, то позитивне відчуття залишиться набагато довше.
– У тебе дуже оптимістичний погляд на майбутнє...
– Мій девіз: «врятуйся сам – інші підтягнуться». Тому якщо тобі вдається сформувати навколо себе простір, де діють інші етичні принципи, то довкола вже формуватиметься й інше співтовариство. Я це називаю «паралельною Україною». Яка не дивиться телебачення, не читає газет... А слухає хорошу музику, захоплюється цікавими книгами і хорошим кіно. І таких одиниць дедалі більшає, але поки що вони ще не готові щось робити. Тому «ГОГОЛЬFEST» – це імпульс, створений саме для того, аби надати простір тим людям, які його потребують.
– А «ГОГОЛЬFEST» точно відбудеться? Бо на його проведення потрібні шалені кошти – більше 500 тисяч доларів. Тим паче «криза» у нас триває...
– Думаю, що якщо нам вдалося це зробити минулого року, то...
Я ж від держави не залежу. Надіюся, що все-таки відбудеться. Адже у фестивалі беруть участь 36 країн. Він відбуватиметься паралельно у 5 містах України.
– Минулого року ти звертався із відкритим листом до українських політиків. Чи була якась реакція?
– Це було звернення перед минулим фестивалем: я закликав припинити грати в українську національну гру під назвою «сам дурак», тобто поливати один одного брудом і кричати про свою любов до батьківщини. А замість цього РАЗОМ спробувати зробити щось корисне. Але наших політиків це не обходить. Тому ми і живемо у «паралельній Україні», яка більш цікава, відкрита і не така убога, як нам показують по телебаченню. Адже людині дається у житті лише те, що вона хоче по-справжньому. Але до цього потрібно йти наполегливо і не зупиняючись...
