Директор товариства «ХІПП-Ужгород» Володимир Панков – знахідка для журналіста. Він бізнесмен, який почав формуватися в Радянському Союзі, але волею обставин перебудувався й працює за ринковим принципом Заходу. До того ж має свідому громадянську позицію і, будучи депутатом Ужгородської районної ради, конкретними справами допомагає громаді, яка його обрала. Одне слово, соціально активний депутат-підприємець із цікавими життєвими принципами й поглядами на бізнес.
– Володимире Андрійовичу, ви депутат із досвідом, як оціните нинішню роботу Ужгородської райради? Чи є порозуміння між обранцями?
– Справді, певний досвід маю, бо вже вдруге заслужив людську довіру, тому можу порівнювати. За минулої каденції рада працювала ефективно. Як на мене, головна передумова для цього – згуртованість депутатів. Дуже важливо, щоб було порозуміння між двома першими особами в районі – головою ради й адміністрації. Коли є цей контакт, і фракції, які представляють чільники, діють злагоджено, – всім простіше працювати. Тоді є порядок.
На жаль, нині ситуація гірша. Хоча спочатку порозуміння було: керівник нашого Єдиного Центру і лідер Партії регіонів домовилися і в спокійній обстановці обрали голову ради і заступника. Але з початком роботи стали помітні розбіжності в позиціях, почалося перетягування канату. Я не знаю, в чому причина, бо не цікавлюся цими іграми. Але бачу результат – він не на користь району. Щоб райрада ефективно функціонувала, дві фракції, які складають її ядро, мають співпрацювати. Можливо, ситуація зміниться після того, як буде призначено нового голову райдержадміністрації.
– А взагалі, для чого вам, успішному бізнесменові, депутатський мандат?
– Я йшов у районну раду не для посад чи земельних ділянок. Вважаю себе самодостатньою людиною, яка може вирішити власні проблеми без допомоги влади. Для чого йшов у районну раду, пояснити легко. Річ у тім, що я керую фірмою, яку з нуля збудував у селі Кибляри. Ще в 1987–89 роках був у цьому селі головним виноробом і добре пам’ятаю, як воно тоді жило й розвивалося. А вже коли стартував наш бізнес-проект, якось зайшов у сільський клуб і отетерів. Коли побачив, яка розруха, мені стало шкода людей, що там живуть. Поставив собі мету: стати депутатом районної ради, щоб лобіювати інтереси цих сіл (до сільради входять три населені пункти – Кибляри, Лінці і Гайдош. – Авт.). Стараюся допомогти, використовуючи досвід і знання, які маю.
– Вдається?
– На це питання вам ліпшу відповідь дадуть селяни. Наскільки можливо, сприяю. Пішов таким шляхом: з головою сільради обговорювали проблеми, визначали головніші, а далі я йшов по інстанціях. Зважаючи на те, що в Ужгородському районі працюю з 1966 року, знаю багатьох потрібних людей. Тож цим користувався: ходив по кабінетах і лобіював інтереси села. Чиновникам було просто соромно вигнати мене з кабінету (сміється). Багато проблем вдалося вирішити з допомогою влади, деякі питання я брав на себе як спонсор. Скажімо, підтримував футбольну команду, відремонтував два дитячі садочки, допомагав ветеранам і дітям. Зрештою, думаю, результат на виборах показав, як люди до мене ставляться.
– З якими проблемами найчастіше звертаються селяни?
– Проблем у цих селах, на жаль, вистачає. А найгостріша – земельна. На території сільради за Союзу працював радгосп, де, зокрема, культивували й виноробство. Згідно з постановою Кабміну, таке підприємство не може бути приватизованим. А люди не розуміють високої політики й прямо питають: чому в Анталовцях земля розпайована, а за хребтом у Киблярах вони свої паї отримати не можуть. І важко пояснити, що так вирішив уряд. Це дуже серйозна проблема. Звичайно, її має розв’язати Кабмін, бо це в його повноваженнях. Але під лежачий камінь вода не тече. Тож і нам знизу треба нагадувати про цю проблему, штурмувати її, бо від вирішення залежить життя дуже багатьох людей.
– Якщо говорити про бізнес, що, на ваш погляд, найбільше заважає залучати інвестиції в українську економіку?
– До будь-яких правил можна пристосуватися, але дуже недобре, коли вони постійно міняються. Маю на увазі насамперед наше законодавство, яке до того ж часто можна ще й по-різному розуміти. Якщо чиновник починає трактувати його по-своєму, це недобре. У мене, наприклад, два з половиною роки тому була податкова перевірка. Виникла спірна ситуація, яку бюрократ потрактував на свій бік. І це при тому, що в нашому законодавстві чорним по білому написано: якщо виникає спірна ситуація, вона трактується на користь платника податків. Я оскаржив це рішення, пройшов усі інстанції, зрештою подав до суду на податкову інспекцію і виграв справу. Нині подають апеляцію.
– А як загалом працюється на українському ринку дитячого харчування?
– Не можна сказати, що влада не допомагає, є певне розуміння, запроваджено деякі податкові пільги для виробників. Але сам бізнес-клімат у країні дуже несприятливий. От я контактую з іноземними інвесторами, і, коли починаю з ними спілкуватися, розповідати про наші реалії, вони просто шоковані. Мені кажуть: «Пане Панков, ви працюєте у нас уже понад 20 років, і ми вам віримо. Те, про що розказуєте, неможливе. Але раз це кажете ви – віримо». Хоча я, звичайно, нічого не вигадую, просто розповідаю, як працюємо і живемо...
– Чи вплинула криза на розвиток вашої компанії?
– Звичайно, ми її відчули, але не настільки, як деякі інші виробники. Річ у тім, що ми займаємо дуже вузький сегмент ринку. Поясню на прикладі. В одній зі своїх перших поїздок до Німеччини я купив собі черевики за 50 марок. Узявся шукати черевички внучці, а вони коштували тридцять марок. Мене це здивувало, і я почав звертати увагу на те, що дитячі товари дуже дорогі. Попросив німців пояснити, в чому річ. І тоді почув таке: лише на дітей і хобі людина готова витратити останні гроші. Саме цей принцип і лежить в основі побудови бізнесу. І нашого також.
– Тобто ви нині не відчуваєте кризи?
– Ми відчуваємо не кризу, а зміну добробуту населення. 2005 року, коли держава запустила соціальні програми, наприклад, зросли виплати на новонароджених, – ми одразу почали рости. Тільки-но в людей меншає грошей, вони вже зважують: купити харчування в магазині, чи взяти на базарі моркву і яблучко, протерти й приготувати кашу самим. Бо так дешевше.
А щодо кризи, то нам удалося втримати показники завдяки тому, що саме на її початку розширили виробництво – вивели на ринок фіточаї. Це ще один наш проект, причому називаю його суто українським, бо все робимо самі. Ми пройшли всі формальності, розробили рецептуру, затвердили її в Міністерстві охорони здоров’я, хоч на це й пішло два роки, і вивели продукцію на ринок. Так збіглося, що, коли почалася криза, ми розширили «лінійку» й за рахунок цього не втратили обсягів виробництва.
– На найближче майбутнє маєте якісь нові цікаві ідеї?
– Звичайно. Я давно переконався, що директор мусить зав¬жди дивитися вперед. Якщо він перейматиметься тільки виробництвом і не думатиме про завтра, це виробництво з часом захиріє. Тому нині працюємо над двома новими проектами. Перший – виготовлення дитячого печива. Він уже готовий стартувати: маємо обладнання, розроблені технологічні інструкції, затверджені рецепти, чекаємо дозволів із Києва й готові випускати продукцію.
Другий проект ще на стадії обговорення, він не «приземлений», але цікавий і, думаю, потенційно успішний. До речі, працюючи над ним, я мусив психологічно перебудуватися, переламати усталений ще з радянських часів стереотип. Ми ж раніше за яким принципом господарювали? Виробник продукції – головна ланка, а решта під нього підлаштовується. Почавши працювати на німців, зрозумів, що я не головний – важливіший продавець. Бо не проблема випустити продукцію – складно її продати. І нині я, як школяр, стою перед нашими маркетологами й питаю: що забажаєте? Сказали, наприклад, що ринок потребує дитячих макарон, я маю забезпечити цей попит. Поки що це складно зробити, бо в Україні нема вимог до такої продукції. Але я думаю, яким чином вирішити це питання.
– Заведено вважати, що в глибинці вигідно запускати виробничі проекти, бо там дешева робоча сила і земля недорога. Як працюється в селі?
– Та нормально, але іноді дуже важко зрозуміти менталітет наших селян. Перш ніж залучати в глибинку інвесторів, треба добре все роз’яснити громаді. Я сам маю дуже прикрий досвід. Наша компанія реалізує проект розливу дитячої води. Тепер працюємо в Ужгороді, але хочемо перенести виробництво в Кибляри. Я запропонував сільській громаді проект – 11 робочих місць, близько 150–200 тисяч гривень податків, роботу для селян під час будівництва виробничих потужностей. Але у відповідь почув: «Ви будете розливати воду, заробляти мільйони, а ми не будеме мати нич». Навіть коли знаходяться інвестори з вигідними для всіх проектами, в селі виявляються люди, які проти. При цьому вони самі нічого не прагнуть робити, але хочуть щось мати. Таких прикладів у практиці мав дуже багато. Та все ще не можу зрозуміти цих людей. Їм би хотілося, щоб хтось за них робив, а вони собі файно жили. Так не буває.
– Звичайна людська заздрість…
– І лінь. Ще один яскравий приклад. Наша компанія є одним із 5 заводів – виробників міжнародної корпорації «ХІПП». Маємо достатньо замовлень і для інших заводів, тож роботою можемо забезпечити багатьох. Наприклад, нині працюємо над тим, аби почати експорт наших фіточаїв на російський ринок. Відповідно треба збільшувати обсяги виробництва. Але є велика проблема: брак сировини. Я не маю постійних постачальників. Доводиться любисток купувати в Польщі, завозити звичайні трави з Криму. Та що там – навіть кропиву мені доправляє приватний підприємець із Хуста. От і питаю: невже на Ужгородщині не росте жалива? Росте, звичайно. І якщо її вигідно везти з Хуста, то в Киблярах буде ще вигідніше її заготовляти. Але це ж треба трудитися...
