4 лютого, в Ужгороді відбулися збори громадськості, присвячені 91-ій річниці від Дня народження визначного церковного, громадсько-політичного діяча, в’язня сумління гортіївського та радянського режимів, великого патріота України б. п. владики Івана Маргітича.
Організували їх обласні організації ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка та Закарпатська спілка ім. владики Івана Маргітича, а зал для проведення надав Ужгородський національний університет.Віддати данину пам’яті Народного єпископа прибуло чимало як мирян, так і духовних отців з Ужгорода, Великоберезнянщини, Перечинщини, Іршавщини, Виноградівщини, Тячіщини.
На початку учасники пом’янули хвилиною мовчання і помолилися за душі нещодавно померлих – отця Йосипа Штилихи та Володимира Дзюбатого, котрий був членом правління спілки. Надалі зі спогадами про владику виступили його племінник Михайло Маргітич, о. Василь Данилаш, інші учасники зібрання. Спогади, абсолютно закономірно переросли у те, що все своє життя відстоював владика Іван, що заповідав він і нам – тему потреби єдності Мукачівської єпархії із УГКЦ, вільного практикування української мови у богослужінні.
У дискусії, що розгорнулася, взяли участь співголови спілки – Великоберезнянський декан о. Василь Данилаш, д. ф. н., професор УжНУ Любомир Белей, керівник її управи – к. і. н. Володимир Піпаш, о. Петро Кабаль (Іршава), о. Юрій – парох Боржавського – рідного села владики, Федір Вовканич та інші. У підсумку обговорення, було прийнято два звернення, одне із яких публікується. Інше – «Відкрите звернення до владики Мілана (копія: Святійшому Отцю Бенедикту ХVІ, Папі Римському) » буде подане пізніше.
ЗВЕРНЕННЯ
Закарпатської греко-католицької спілки
імені владики Івана Маргітича
до архієпископа Томаса-Едварда Ґалліксона, Апостольського Нунція в Україні
Ваше високопреосвященство!
У серпні цього року Україна відзначатиме 21-річницю незалежності. Однак постколоніяльна спадщина дає про себе знати у різних сферах життя молодої держави, в т.ч. і в конфесійній. Загальновідомим в Україні є прикре розділення громадян України аж на три помісні православні церкви. Менш відомим, але не менш прикрим є факт розділу українських вірних греко-католиків на дві de facto та de iure самостійні церкви – УГКЦ та Мукачівську греко-католицьку єпархію.
Збереження статусу sui iuris за Мукачівською греко-католицькою єпархією не є безневинною даниною історичній традиції (як це часто намагається представити керівництво МГКЄ), а політичним колоніальним інструментом, що сіє розбрат у греко-католицькій спільноті України. Адже, незважаючи на той факт, що близько 80% населення Закарпаття – це українці, керівництво МГКЄ дискримінує запровадження у богослужіннях української мови та намагається відродити псевдоязичіє, яке видають за збереження кирило-мефодіївської спадщини. Неодноразовими, навіть системними є факти, коли за межами України, в тому числі в зарубіжних ЗМІ, керівництво МГКЄ, ігноруючи дані офіційних переписів, де менше 1% населення записалося русинами, представляло своїх вірних як русинів, а саму єпархію – русинською. Величезне занепокоєння викликають сепаратні спроби лобіювати у найвищих колах Святої Столиці суто політиканський проект створення русинської церкви, який породить розбрат, ворожнечу та серйозні звинувачення Ватикану в антиукраїнській політиці.
Така політична практика керівництва єпархії суперечить основним вимогами християнської моралі, бо ґрунтується або на кричущому невігластві, або на примітивному політичному розрахунку і, як результат, у багатоконфесійному українському суспільстві дуже шкодить авторитету як Святої Столиці, так і католицькій церкві загалом. Дуже прикро, що за роки незалежності між греко-католиками Закарпаття та їх братами з інших суміжних регіонів України було вибудовано нову берлінську стіну. Причину такого стану можемо пояснити недостатньою активністю чи гіпертрофованою коректністю проводу УКГЦ та ізоляціонізмом у внутрішньоукраїнській політиці МГКЄ. Як результат, контакти між МГКЄ з УГКЦ дуже нагадують взаємини між Римом та Константинополем доби патріарха Фотія: нині, у часи інформаційного суспільства вони зводяться лише до присутності єпископа М.Шашіка на соборах УГКЦ, а активні контакти вірних МГКЄ та УГКЦ всіляко обмежуються, практично відсутні офіційні контакти на рівні клиру.
Переслідуючи свої корисливі політичні цілі, що ніяк не узгоджуються з високими християнськими ідеями, частина верхівки МГКЄ за фінансової підтримки єпископа М.Шашіка та ректора Т.Ловски дає себе затягнути у провокаційні політичні акції, які несумісні з переконаннями християнина. Промовистим фактом є видання книги С.Бендаса «П’ять років за колючим дротом», яка просякнута фашистськими ідеями національної та конфесійної нетерпимості до українців. Поява цієї книги викликала бурю негативних рецензій у мас-медіа, що, окрім іншого, негативно позначилося і на авторитеті Святої Столиці як центру католицизму, якому безпосередньо підпорядкована МГКЄ. Навіть дарунок України ялинки Ватіканові керівництво МГКЄ намагалося використати для власного самопіару та для протиставлення вірним решти України.
Глибоке занепокоєння викликає стан справ у Богословській академії ім.Т.Ромжі, керівництво якої досі не хоче зрозуміти, що вони покликані готувати священиків для єпархії, абсолютна більшість вірних якої – українці. Викладання багатьох важливих предметів тут віддано на відкуп відвертих українофобів та політиканів на зразок Д.Бендаса, Л. Філіпа; у щойно заснованій катехитично-дяківській школі не передбачено бодай факультативного вивчення українських богослужінь. У пресі також піддавалися критиці спроби сегрегації греко-католиків за місцем проживання: до 2009 року в оголошеннях про прийом до Ужгородської богословської академії ім.Т.Ромжі ставилася обов’язкова вимога проживання на теренах Закарпаття. У догоду примарним політичним інтересам керівництво академії та єпархії приносить у жертву майбутнє греко-католицької церкви на українському Закарпатті.
Ми як особи, що прагнемо бути добрими християнами, не можемо навіть допускати думку, щоб втручатися у церковні справи або нав’язувати Святій Столиці свою позицію. Проте як особи, що вважають себе українцями та намагаються бути законослухняними громадянами, не можемо миритися з тим, що на Закарпатті греко-католицька церква стала знаряддям та символом колоніальної політики, що сягає своїм корінням часів Австро-Угорщини, першої Чехословацької Республіки та профашистської Угорщини. Оскільки нам відомо, що і Святу Столицю цей стан турбує (про що свідчать спроби розв’язати цю проблему у середині 90-х рр. ХХ ст., а ще більшим підтвердженням прагнення Святої Столиці до католицької єдності стало об’єднання римо-католицьких церков України, яке відбулося після візиту та за наполяганнями блаженного папи Івана-Павла ІІ), тому звертаємося до Вашого Високопреосвященства з такими проханнями:
Призначити зустріч з представниками інтелігенції Закарпаття.
Поінформувати Святу Столицю про ситуацію у МГКЄ, пов’язану зі збереженням статусу sui iuris та спробами створення русинської церкви.
З метою недопущення безпідставного ототожнення Святої Столиці з антиукраїнськими, неоколоніалістичними та асиміляторськими тенденціями у сучасному розвитку МГКЄ просимо розпочати активну роботу для реалізації усталеної настанови Святої Столиці визначати територіальні межі окремих церков чи єпархій, зважаючи на чинні визнані, міжнародним співтовариством кордони держав, на території яких діє та чи інша помісна церква.
Ухвалено на зборах Закарпатської греко-католицької спілки імені владики Івана Маргітича 4 лютого 2012 р.
