Командир роти 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Олександр із позивним «Айдар» понад 10 років на війні. Він пройшов шлях від добровольця у 2014 році до досвідченого військового, який сьогодні тримає оборону на передовій та навчає інших. В інтерв’ю військовий розповів про перші бої, поранення, зміни у сучасній війні та те, що насправді допомагає вистояти на фронті.
В інтерв’ю Суспільному військовослужбовець розповів про свій бойовий шлях та поділився власним баченням завершення війни. Далі — пряма мова.
— Пане Олександре, чим ви займалися до війни?
— До війни я займався машинами, мав свою станцію техобслуговування. Був ще юний, нічого особливо серйозного не було. Планував розширюватися, але почалось повномасштабне вторгнення. Спочатку був Майдан, після Майдану — повномасштабна війна. Я пішов "на трошки", бо не думав, що все це настільки затягнеться. Розраховував на кілька місяців, вірив, що ситуація швидко вляжеться і ми всі повернемося до нормального життя.
У травні 2014 року я вже проходив підготовку, хоча до того в армії не служив. Як тільки почав створюватися добровольчий батальйон "Айдар", я вступив до нього. Прийшов туди і швидко зрозумів, що моїх знань недостатньо. Тому сам попросився на навчання, щоб їх підвищити, зокрема в поводженні зі зброєю та тактиці, аби краще розуміти військову справу і бути більш компетентним.
Я пройшов підготовку, зокрема й у Київській області. Курс тривав приблизно два з половиною місяці. Після цього повернувся в "Айдар" і почав виконувати бойові завдання.
— Що мотивувало тоді прийняти рішення піти на фронт?
— Я був дуже патріотично налаштований — це по-перше. По-друге, наскільки б я не любив поліцію, але порядок має бути, і закон має бути один для всіх. Не може хтось ходити зі зброєю, щось вимагати, забирати, погрожувати чи вбивати. Так не повинно бути. Має бути порядок, і цей порядок має бути однаковий для всіх.
Я розумів, що ми не якась окрема "республіка", і що це не сам народ усе робить, а заслані люди, які прийшли створювати хаос на нашій землі. Плюс на той момент уже були російські війська в Криму. Крим фактично вже був не наш. Почалися всі ці події, переговори про виведення техніки, літаків. По суті, Крим почали віджимати. Це мене, м’яко кажучи, дуже бентежило.
Тому я пішов добровільно, розуміючи, що на той час наша армія була не дуже сильна і не дуже згрупована, і не було впевненості, наскільки все це буде ефективно. Але, попри це, я вирішив піти в добровольчий батальйон "Айдар". Вступив туди, пройшов навчання і вже після цього почав виконувати бойові завдання.
— Чи бували ви на сході України до 2014 року?
— Так, я був на сході, але більше в туристичних цілях. — І як вам, сподобався цей регіон? — Кожен регіон в Україні прекрасний по-своєму. Там мене свого часу захоплювали терикони. Тоді вони мені подобались, зараз уже ні. Загалом це такий специфічний ландшафт, своя атмосфера: міста, які живуть за рахунок видобутку вугілля, і це їхній основний ресурс.
Я був там проїздом, бачив багато цікавих місць, навіть їздив із другом на рибалку. Але щоб сказати, що мені настільки сподобалося, що я хотів би там жити — ні. Мені ближча більш лісиста місцевість.
— Як тоді ваша родина і близькі сприйняли рішення піти на війну?
— Моя покійна мати дізналася, що я на війні, вже після першого поранення у жовтні. Я тоді два місяці пробув у лікарні, стан уже був стабільний. Вона знала лише те, що я був на війні і що був поранений.
Брат знав усе. Він молодший, ще тоді навчався в школі, але дуже захоплювався цим і теж був патріотично налаштований. Зараз він також служить, у тому ж батальйоні "Айдар". Я багато розповідав йому про батальйон: про братерство, взаєморозуміння, підтримку, про те, яким "Айдар" був, коли ще був добровольчим батальйоном.
Зараз не знаю, як там і наскільки збереглося це братерство, чи всі так само один за одного. Але на той час, коли я служив в "Айдарі", це було на дуже високому рівні. Усі хлопці були сильно мотивовані, ставилися один до одного як до найближчих, і це справді було на високому рівні.
— Чому обрали службу у 128 окремій гірсько-штурмовій бригаді?
— Коли я ще служив в "Айдарі", неподалік від нас стояв підрозділ 128-ї бригади. До цього там служили мій батько і дядько. Дядько був у Дебальцевому, брав участь у боях і виходив звідти вже тоді, коли фактично виходила остання техніка.
Я тоді спілкувався з розвідниками 128-ї бригади, і можна сказати, що вони трохи переманили мене до себе. Мені це було цікаво: розвідка, диверсійні задачі. Водночас і я був цікавий їм: я розумівся на зброї, орієнтувався в задачах, міг їх виконувати, не боявся і був мотивований. Вони бачили, що я патріотично налаштований, маю бойовий характер, і такий військовий їм теж підходив.
Крім того, "Айдар" тоді був добровольчим батальйоном, і навколо нього ходило багато розмов: були і плітки, і правда, але часто вона була перебільшена. Мені ж хотілося більшого порядку: військової системності, стабільності, чіткого розуміння процесів. Хотілося, щоб усе було, як має бути за статутом, умовно "по книжці". Тому я вирішив перевестися до 128-ї бригади.
— Чи були якісь моменти або події, які особливо вам запам'яталися?
— 128-ма — це своя, закарпатська бригада, зі своїм колоритом: із тим самим закарпатським бограчем, духом, мовою.
Мені дуже запам’яталася різниця між "Айдаром" і 128-ю. В "Айдарі" у нас не було багато техніки. Броньованої техніки практично не вистачало. Було всього потроху: кілька одиниць, пару танків і все. Коли ж я перевівся в 128-му окрему гірсько-штурмову бригаду, якраз був польовий виїзд на полігон. Бригада тоді готувалася їхати в зону АТО, на передову. Були польові стрільби, виїзд техніки на директриси. І от цей гул техніки, ця кількість піхоти — це дуже врізалося в пам’ять.
Було відчуття, що це згуртований, потужний підрозділ: багато техніки, задіяно багато ресурсів, налагоджена логістика, вантажівки — усе працює, як має бути. По-бойовому. Це дуже мотивувало. Після "Айдару", де в нас були пікапи, джипи і кілька броньованих машин на весь батальйон, тут ти приходиш і в одній роті вже 10–11 одиниць бронетехніки. І ти розумієш, що це лише рота, а не весь батальйон.
А коли вся ця техніка вибудовується в колону — це особлива атмосфера. Словами не передати: просто перехоплює подих від усього цього.
— Якщо говорити про 2022 рік, чи стало для вас несподіванкою повномасштабне вторгнення?
— Повною несподіванкою це, напевно, не було, але до того, що все буде настільки масштабно і широко розгорнуто, я морально готовий не був. Я розумів, що буде прорив, бачив стягнення сил і загалом розумів, що відбувається.
У мене тоді вимальовувався один основний напрямок — Донецька і Луганська області, що вони (ред. — російські військові) намагатимуться вийти на адміністративні кордони, відбити їх і закріпитися там. Але те, що вони підуть на Київ і що бойові дії розгорнуться фактично по всьому східному фронту, цього я не очікував.
— Чи пам'ятаєте, як зустріли 24 лютого 2022 року?
— Пам’ятаю. Я був у навчальному центрі, якраз навчався на джавелінщика. Коли почалась повномасштабна війна, ми ще за день до цього знали, що буде вторгнення. Я тоді подзвонив вищому керівництву, бо серед хлопців, які навчалися зі мною, був старшим. У мене був автомобіль, я казав, що заберу хлопців і виїжджаємо. Але оскільки на той момент ще не було самого вторгнення, ніхто не дав команди на виїзд, і ми залишалися в навчальному центрі, офіційно нас не могли відпустити.
Вже 24 лютого, коли почалося повномасштабне вторгнення, я отримав наказ на виїзд на схід. Забрав хлопців, і ми вирушили. Не того ж дня, але вже, напевно, на ранок 25-го були в Запорізькій області, за Василівкою. Там частина наших пішла в сторону Енергодара, інша — в сторону Мелітополя, і я вирушив туди. Прибув до свого підрозділу, привіз хлопців і вже після цього почав виконувати бойові завдання.
— Де вам було найскладніше і чому?
— Найважче було на самому початку повномасштабного вторгнення, бо не було розуміння, де ворог: чи це ворог їде, чи ні. Не було зв’язку, не було розуміння, де свої і наскільки далеко просунувся противник. Якусь інформацію ми брали з інтернету, але зв’язок фактично ліг. Інформацію доводилося буквально "вихоплювати" шматками, і через це ти до кінця не розумів, де знаходишся і що відбувається навколо.
Ми не раз потрапляли в оточення, були ближні бої. Траплялося, що ми заїжджали ворогу у фланг, а він — нам, або навіть заходив у тил.
На початку було дуже важко ще й через те, що комунікація не була налагоджена. Не було чіткого розуміння, де хто знаходиться: які підрозділи стоять, хто відійшов, хто тримає оборону, як рухається техніка і куди саме. Особливо це стосувалося рядового і сержантського складу — інформації майже не було. Вона, звісно, існувала, але була на рівні вищого керівництва і передавалася дуже стисло й часто незрозуміло.
Виглядало це приблизно так: є напрямок, ми там стоїмо і думаємо, що робити далі. Розбиралися вже по факту: дивилися на дії ворога і від цього відштовхувалися. Через таку обмежену й нечітку інформацію було дуже важко морально і психологічно, ти не завжди розумів, що саме маєш робити і чи взагалі варто щось робити в цій ситуації. Багато хто прямо говорив: чи є сенс тут стояти, чи, можливо, не потрібно.
Частина хлопців була демотивована. Але якщо з’являється паніка, то з нею треба працювати: поговорити з людиною, заспокоїти, вивести її з цього стану, дати конкретне завдання, щоб вона не розганяла паніку далі. Бо паніка така річ, що навіть той, хто спочатку тримається, поруч із панікером сам починає нервувати.
Я намагався налаштовувати хлопців на те, що потрібно стояти, тримати оборону і виконувати поставлені задачі. Так, вони часто були короткими, стислими й не завжди зрозумілими, іноді навіть не було ясності, для чого ми тут стоїмо і чи це взагалі потрібно. Але, як показав час, багато міст і сіл було втрачено саме через те, що накази банально не виконувалися.
— Ви декілька разів отримували поранення. Розкажіть, будь ласка, трохи детальніше про них.
— Перше поранення я отримав у жовтні 2014 року. Це було мінно-вибухове поранення. Тоді я служив у розвідці "Айдару", і ми з групою натрапили на слід ДРГ та їх переслідували. Але противники встановили саморобний вибуховий пристрій (СВП), на який ми натрапили. Наш снайпер, не послухавши мене, пішов уперед і зачепив розтяжку. Я почув хлопок, крикнув йому "падай", і прикрив його собою. Я отримав поранення ноги: більше 15 осколків, знищений автомат, пошкоджена каска та амуніція.
Попри поранення, я сів за кермо і вивіз хлопців, бо в групі на автомобілі міг їздити тільки я. Доїхав до лікарні, сам побрив ногу, а потім мені зробили операцію. Реабілітація була дуже довгою — близько пів року, бо було сильно пошкоджено м’які тканини та нервові закінчення.
Це було перше серйозне поранення з тривалим лікуванням. Інші поранення були дрібніші: осколки у шию, живіт, руки, ноги, тобто не критичні. На початку повномасштабної війни, коли ми потрапляли в оточення, теж були осколкові поранення, підшкірні в області голови, але я їх видалив, бо вони почали турбувати.
Була ще сильна травма руки — перелом. Руку збирали. Але щоб отримати надто серйозне поранення під час повномасштабної війни — з Божою допомогою, все обійшлося.
— Як, на вашу думку, змінилася війна протягом цих дванадцяти років?
— Зараз війна технологій, дронів, роботів, інформаційна війна. І вона набагато складніша, бо раніше, на початку, якщо ти був патріотично налаштований, ти розумів: у тебе є задача, є ворог, є фронт, інформаційної війни фактично не було.
Зараз ворог активно веде інформаційну війну. Він впливає не лише фізично — своєю силою, технікою, артилерією, безпілотниками, але й морально. Він демотивує хлопців, які ще мало розуміються у війні, на фронті, не знають, що і де відбувається, які пріоритети на напрямках. Ворог використовує цю невизначеність: поширює інформацію про захоплені населені пункти, нібито знищені села, вигадані успіхи. Насправді цього може й не бути.
Хлопці, які слухають усе це, не завжди можуть відрізнити правду від брехні. Вони думають, що ворог має значні просування і переваги, а насправді на багатьох напрямках ситуація зовсім інша. Це класична інформаційна війна: вона деморалізує, демотивує та вносить свої корективи у бойові дії.
Тому не варто близько сприймати все, що чуєте по телевізору, радіо, у TikTok чи YouTube. Інформацію потрібно сприймати дозовано і лише з перевірених джерел. Інакше це витрачені нерви, а іноді може призвести до серйозних, негативних наслідків.
— Як війна вплинула на вас особисто і на ваших побратимів?
— Змінилося ставлення до ворога. Раніше особисто я його поважав набагато більше. Зараз цього ворога немає, бо він порушує всі закони ведення війни. Він вбиває мирне населення, вбиває медиків, вбиває дідусів, бабусь, гвалтує дітей. Ворог просто прийшов показати, що їх (росіян — ред.) багато, і поки їх багато — то вони сильні. Коли російських військових лишається декілька чоловік, то вони здаються, бо хочуть жити. І після таких дій росіян, якби не наші хлопці в полоні, то і не хотілося б їх брати далі в полон. Бо ворог не веде себе по-людськи. Він нелюдяний. Це скотина в обличчі людини. І то, напевно, скотина до свого роду так не ставиться.
Хочеться їх (росіян — ред.) знищити, розірвати на молекули та атоми, і щоб їх зовсім не існувало. Бо до чого тут пенсіонери, які не змогли виїхати чи не захотіли виїжджати, бо будинок будували все життя і хочуть прожити в ньому до кінця своїх днів? Просто ворог нелюдяний і до нього людяно відноситись не потрібно. Якби не наші хлопці в полоні і не обмінний фонд, ворога б, напевно, ніхто не брав би у полон.
— Як ви вважаєте, чи може людина, яка боїться або взагалі не готова йти безпосередньо на фронт, бути корисною для війська?
— Та я ж теж боюся. Страх — це нормально, страх — це інстинкт самозбереження. Коли людина не боїться — це ознака того, що не все гаразд. Боятися — це добре, це правильно. Коли ти боїшся, ти починаєш думати, обдумуєш усі варіанти: що може трапитися, що не може трапитися, як діяти в якихось ситуаціях, і стараєшся вижити. А людина, яка не боїться, це, напевно, психічно нездорова людина. Бояться всі, але страх і паніка — це різні речі. Страх — це добре, паніка — це погано. У паніці людина робить якісь хаотичні й непотрібні рухи, займається тим, чим не потрібно, і, якби, виводить особовий склад із бойового стану своїми діями, своїми розмовами, демотивує і ще щось.
Боятися — це нормально. Всі бояться після того, як не знають, куди потраплять, що вони там будуть робити. Всі думають, що зараз потраплять в армію, і їх одразу одягнуть у бронекаску, дадуть автомат і відправлять штурмувати найближчу посадку. Так не відбувається, такого немає. Всі, хто приходять, проходять підготовку в навчальних центрах, після навчальних центрів проходять підготовку в бригадах, у батальйонах, . Після того приходять у підрозділи і вже там проходять злагодження. На штурми таких людей не відправляють. Так, на позиції можуть іти на заміну, наприклад, одного новенького міняють, бо хтось їде у відпустку, і старих воїнів треба замінити. І один приходить у колектив, де сім воїнів, які знають обстановку, де знають кожен камінчик, кожен листочок, кожне деревце, кожен напрямок, кожен, якби, кущик, де що знаходиться. І вони йому розказують і знову ж таки навчають. Навчають, бо навчання в окопах не зупиняється.
Тобі розказують, як користуватися РЕБами й іншими засобами, які є на позиції, де що знаходиться, де які засоби. Людина приходить, навчається і далі служить. І так з часом вона стає вже не новачком, а стає військовим, який володіє обстановкою, зброєю, який володіє тим, що і де в нього знаходиться на позиції. Це якщо людина толкова і хоче цією інформацією володіти. Якщо людина приходить і каже, що їй нічого не треба, то ясно, що вона приходить, копає, чистить окопи і займається інженерними роботами. Бо заставити — ніхто нікого не змушує. І якби від того, що ти знаєш і вмієш, залежить тільки твоє життя в більшій мірі, і в меншій мірі залежить життя всіх, бо в окопах, коли ти один за всіх і всі за одного, ти маєш покладатися на кожного. Це підвищує ефективність самого підрозділу, який несе оборону.
Боятися немає чого. Я, коли був головним сержантом батальйону, навчав усіх, хто приходив — і тих, хто хотів, і тих, хто не хотів: знаходив підходи, методи, щоб навчити і внести побільше інформації для того, щоб людина, коли прийшла в окопи, не ходила, не трусилася і не знала, що її чекає, а розуміла, що її жде, що їй потрібно робити, як це робити правильно, як комунікувати зі своїми побратимами, які поруч знаходяться, і все інше тому подібне.
— Чому тоді є проблема самовільного залишення частин? Як ви до цього ставитесь?
— Чому, наприклад, у СЗЧ ідуть ППО-шники — я цього не розумію. Ти і так перебуваєш у тилу. Так, небезпека є всюди, але підрозділи ППО розміщені по всій Україні. У мене, наприклад, знайомий в Одесі був у ППО і теж пішов у СЗЧ. Я цього не розумію: ти служиш у ППО, живеш у нормальних умовах, нормально харчуєшся, отримуєш нормальні гроші — саме для ППО.
Натомість для штурмових і піхотних підрозділів, які перебувають безпосередньо на лінії зіткнення, ця зарплата є недостойною, навіть принизливою. Бо депутати в Києві й областях отримують більше, ніж хлопці в окопах. Це несправедливо і, з іншого боку, принизливо. Військові повинні отримувати більше, бо вони ризикують життям заради того, щоб хтось інший жив у безпеці.
А от тих, хто йде у СЗЧ із передової, з одного боку, можна зрозуміти. Якщо людина рік не була вдома, якщо там є свої проблеми й питання, вона йде в СЗЧ, бо хоче це вирішити, хоче відпочити, бо втомилася. Потрібна нормальна медична допомога. Після окопів з військовими обов’язково мають працювати психологи, наркологи, бо багато людей після фронту мають залежності — ігрові, алкогольні. З цим потрібно працювати, з цими людьми треба спілкуватися, надавати їм допомогу. Важливо, щоб суспільство звикало до них. Не вони до суспільства, а суспільство до них. Це люди, які бачили смерть не по телевізору, а буквально за метр від себе. Їх потрібно поважати, розуміти і часом навіть змовчати, пропустити повз вуха якісь слова чи реакції, бо це наслідки травми, отриманої на війні. Потрібен час, щоб людина це пережила, усвідомила і морально-психологічно відновилася.
Тоді і СЗЧ буде менше, бо з людьми працюватимуть, вони бачитимуть, що потрібні. Потрібно більше відпусток. Я вже про це говорив: відпустки слід збільшити в два-три рази. Зараз офіційно — місяць: 15 днів обов’язково і ще 15 якщо виходить. Але це дуже мало. З огляду на те, що служба триває 24/7, варто збільшити хоча б до двох місяців на рік, щоб військовий міг нормально відпочити.
Плюс — на розсуд командира — давати можливість вирішувати побутові питання: з банками, картками, виїздом у місто. Це теж важливо. Тоді людина буде більш розвантажена психологічно, не буде накопичувати в собі проблеми, а вирішуватиме їх поступово. Вона буде стабільнішою, витривалішою, більше відпочиватиме і, відповідно, менше матиме бажання йти в СЗЧ.
Отже, більше відпусток, більше відпочинку і нормальна медична допомога — це три ключові фактори. І четвертий — грошове забезпечення, яке теж відіграє важливу роль. Якщо виконати ці чотири пункти, СЗЧ, думаю, зменшиться відсотків на 70. Залишаться ті, хто просто чекає моменту, щоб утекти, і ті, кого потім ловлять. Але від цього повністю нікуди не подінешся, бо така зараз реальність мобілізації. Якби мобілізували переважно вмотивованих людей, патріотів, було б інакше. Я, наприклад, свого часу воював за власні гроші і взагалі не думав про те, що мені хтось щось платитиме і яка буде зарплата. Я на це не розраховував.
— Ви на війні вже понад 10 років. Де знаходите сили і мотивацію працювати щодня?
— Ну, дивіться, я військовий уже, як ви сказали, не перший рік — багато років в армії. І я просто не розумію, як зараз, у цей час, можна жити якось по-іншому: кинути все, піти додому, скласти руки і чекати ворога вдома. Поки триває війна, я себе не бачу в іншій ролі, окрім військового. Просто не бачу.
Я маю досвід ведення війни, досвід роботи на передньому краї — не десь у тилу і не десь невідомо де, а саме на полі бою. І цим досвідом потрібно ділитися. Його потрібно передавати іншим хлопцям, навчати їх, керувати, аналізувати все це.
Я роблю ту роботу, яку вмію робити на даний час. У цій ситуації в Україні це саме та робота, яку потрібно виконувати для нашого захисту і нашої безпеки. Я її роблю і вважаю, що роблю непогано. Ворог знищується і в чомусь іншому я себе зараз не бачу.
— Яким ви бачите завершення російсько-української війни? Який результат для вас означатиме справжню перемогу?
— Оптимістично, знаєте, як би хотілося трохи "відмотали" назад і повернути те, що у нас відібрали. Повернути все, що забрали у 2014-му і в 2022-му, щоб Росія визнала, що була неправа, платила репарації, відбудовувала знищені нею міста, села та інші населені пункти. Отак хотілося б.
Але по факту я розумію, що війна може закінчитися зовсім інакше — умовно "в один день". Росія скаже, що зупиняє свою так звану "спецоперацію", що досягла того, чого хотіла, виведе війська і все може просто заморозитися на тому, що є. Це гірший варіант. У кращому випадку — повернення до кордонів 2014 року.
— І на завершення: що мрієте зробити після війни, чим хотіли б займатися у мирному житті?
— Не знаю, так далеко не думав. Чесно, я не думав, що буду робити після війни. Десь треба буде чимось зайнятися, можливо, відкрити якийсь бізнес. Щось таке, щоб мозок працював на благо, на розвиток своєї країни, на її відбудову. А загалом — не знаю. Все залежить від обставин: як закінчиться війна, що буде з територіями. Якщо їх розміновуватимуть, відбудовуватимуть, то зрозуміло, що мої знання і розуміння військової справи все одно там знадобляться. І думаю, що, швидше за все, я залишуся в армії, на службі.
А далі — не знаю. Поживемо — побачимо, час покаже. Головне, щоб закінчилася війна. А вже потім можна буде щось придумати: знайти собі заняття, подорожувати, відпочити. Не знаю, їздити в гори чи на море — залежно від пори року, і так далі.
Сподіваємося, що ця війна закінчиться, бо вже й так говорять про якісь загрози ширшого масштабу. Хочеться вірити, що це все скоро завершиться, що Україні й українському народу вже вистачить цих випробувань, що все скінчиться і люди повернуться до свого звичного життя — будуть жити, а не виживати, і знову зможуть просто насолоджуватися життям.
