16 квітня 1984 року після закінчення Білківського ПТУ, де навчався на водія-тракториста, його призвали до лав радянської армії.

 

– Спочатку всіх призовників відвезли у Хмельницький, а звідти – у Туркменію. Там, в Іллотані, на полігоні протягом трьох місяців проходили військову підготовку: вчили застосовувати зброю, муштрували, змушували бігати сипучими пісками пустелі, насипавши нам у всі кишені одягу та в рюкзак пісок, — таким чином перевіряли на витривалість.

 

Протягом півроку була страшна дідівщина, – ділиться спогадами Іван Миколайович. – Оскільки я мав водійські права, відразу ж доручили керувати вантажівкою у батальйоні матеріального забезпечення. Перевозили переважно боєприпаси. Бувало, що снаряди підвозили прямо до танків у лоно війни. Також доставляли продукти харчування, питну воду, а іноді і цинкові труни із загиблими товаришами до аеропорту. Весь Афганістан не об’їздив, адже далі від Кандагару і Кабула нас не відправляли.

 

Без військового екіпірування ми не виїжджали. І хоч я не бігав з автоматом в руках по пустелі, проте захищати своє життя із зброєю в руках доводилося: маю на душі гріх вбивства солдата. Але то була війна і закони там діяли жорстокі. Якщо наші солдати ображали афганське населення, тоді ті нещадно розстрілювали всю колону. Їздили ми з охороною, зі снайперами і лише вдень, бо вночі ставали живими мішенями. Був випадок, коли мирні тамтешні мешканці нам підкинули під машини 7 мін, якби їх не виявили, загинуло б багато наших солдатів.

 

Також афганці до нас підходили і пропонували наркотики, оскільки добре знали, що й вони можуть послужити зброєю для знищення, бо водій «під кайфом» обов’язково не впорається з керуванням і може полетіти у міжгір’ї в прірву або створити на дорозі аварійну ситуацію. Багато з моїх друзів та знайомих, які в Афганістані пристрастилися до наркотиків (не лише курили травку, а й нюхали героїн), потім вдома грабували аптеки. Зараз їх нема вже серед живих. Мені у цьому пощастило, оскільки я ніколи навіть не курив звичайні сигарети.

 

– Харчували нас добре. У так званому сухому пайку були різні крупи: каші перлова, гречана, рисова,  замість хліба – галети, тушонка в банках, навіть пакетики чаю та згущене молоко, яке часто використовували замість цукру, оскільки його практично не було, навіть чай пили із згущеним молоком. А от коли чайні пакетики закінчувалися, заварювали чай із верблюжої колючки – вона смачна і тамує спрагу, а при температурі + 60 градусів Цельсія це дуже важливо.

 

Води виділяли по півтора літра на добу. Також кожен солдат мав спальний мішок, аби у зимову стужу вберегтися від холоду, бо зима там хоч і коротка, проте дуже люта – дмуть сильні вітри. Одним словом, матеріальне забезпечення було хороше. Спочатку ми жили у палатках, потім, під час другого року служби, зводили панельні будинки, де і оселялися. Також у нас була водокачка, яку ретельно охороняли і з неї розвозили воду на весь Шинданд, – продовжує свою розповідь І. Кедик. – Незважаючи на те, що нам були створені доволі сприятливі умови перебування, проте ми завжди були в напруженні, бо ніколи не знали коли і звідки вилетить шалена куля.

 

Ми їхали у села, де всі дорослі і навіть підлітки ходили зі зброєю в руках. Один мій друг із тамтешніх мешканців під час суперечки, ні на мить не розлучаючись із зброєю, грізно сказав: «Якщо ти мене застрелиш, то тебе посадять, а от мені за твоє вбивство нічого не буде». Жодним законам афганці на той час не підкорялися. А нас і на гауптвахту відвозили, хто провинився, все, як у звичайній армії.

 

Уродженець Великої Копані, Іван Кедик наразі мешкає у Шаланках, де очолює первинний осередок воїнів-інтернаціоналістів (афганців). У його підпорядкуванні 7 афганських солдатів із Перехрестя, Вербовця, Пушкіна і Шаланок.  Загалом наш герой дуже активна людина: протягом 17 років грає у сільській футбольній команді. Захоплюється армреслінгом, кросом, гирьовим спортом та шахами і дуже любить співати.

 

Він є учасником хору працівників культури та аматорів хорового співу, навіть в Афганістані піднімав бойовий дух солдатів виконанням військово-патріотичних та стройових пісень Рік тому в Києві навіть заспівав на караоке з Павлом Зібровим, а от під час оздоровлення в санаторії «Ветеран» в Криму під час зйомок одного з фільмів, де головним героєм був на жаль, вже покійний Олександр Дедюшко, Іван Миколайович знімався в масовці. Тож згадати йому є що. Іван Кедик ні на мить не шкодує про те, що пройшов жорстоку школу війни, адже саме в Афганістані загартував характер і навчився цінувати кожну мить неповторного життя.