Тут нас, журналістів, ще не було! Не кожен наважиться прийти сюди. У морг людей приводить тільки скорботне горе. Втім, фахівці будь-яких професій гідні того, аби про них писали. І патологоанатоми також. Зрештою, кажуть, в їх руках всі ми будемо. До того ж, гіркою, але правдою є те, що найточніший (проте, на жаль, кінцевий) діагноз ставить саме патологоанатом. Бо ж інші лікарі обмежені в дослідженнях. 

 

І зовні, і всередині морг, начебто, звичайне відділення райлікарні. Будівля нова, скрізь чисто, охайно. Ось тільки пацієнтів тут не побачиш – хіба що покійників. Утім, того ранку не було, на диво, навіть їх – ні в холодильнику, ні на столах у секційних залах (приміщеннях, де проводиться розтин померлих). Примітна деталь: очікуваного специфічного запаху в морзі немає – витяжна вентиляційна система працює справно. Та, не зважаючи на це, моторошно від усвідомлення того, де саме ти знаходишся.

 

«Мене часто запитують: «Тобі не страшно працювати в морзі?». Зазвичай кажу: боятися треба не мертвих, а живих – їх зла і підступності», – промовив завідувач патолого-анатомічним відділенням Василь Цупик. А вже через хвильку, відповідаючи на моє запитання, пожартував: «Який же я лікар? – нікого ж не лікую». Відтак пояснив, що стереотипним є мислення людей, які вважають, що патологоанатоми працюють тільки з трупами, але мало хто знає, скільки часу і знань потребує робота з біопсійним матеріалом хворих.

 

Досліджуючи його, патологоанатоми встановлюють діагноз, від якого може залежати життя пацієнтів. З метою діагностування  саме у відділенні патанатомії проводиться чимало гістологічних лабораторних аналізів із шматочків тканей і мікроскопічні дослідження, результати яких допомагають лікарям уточнити діагноз заради збереження здоров’я людей. Робота в цій площині, погодьтесь, – приємніша сторона професійної діяльності патологоанатома в порівнянні з проведенням розтинів померлих для визначення причин смерті. Тож що ж це за фах такий загадковий і як його обирають?

 

– Знайомство з патанатомією я починав, проходячи строкову службу в Дрездені в армійському госпіталі. Судмедексперт, а у військових він мав бути водночас і патолого-анатомом, дізнавшись, що у роті є медик (після закінчення Хустського медучилища я здобув спеціальність фельдшера), залучив мене до роботи. Спрацював армійський принцип: «Не знаєш – навчимо, не хочеш – примусимо». Від першого розтину трупа, на якому я був присутній у якості асистента патологоанатома, не залишилося ніяких особливих негативних вражень, все пройшло без емоцій. Це стало переломним моментом для мене. Адже все залежить від першого настрою, психологічної налаштованості.

 

Якщо, ріжучи мертву плоть під час розтину, ти відчуваєш огиду – ця сфера не для тебе, тут не працюватимеш ніколи. Уже будучи патологоанатомом, стикаєшся з різними випадками. А от армійська школа патанатомії полягала в тому, що там ми мали справу з практично здоровими людьми, які загинули за тих чи інших обставин. Основну ж роботу я мав в експрес-лабораторії при реанімації госпіталю. Уже на той час усвідомив, що патанатомія мені під силу. Не кожен може бути хірургом чи акушером-гінекологом. А патологоанатом – ну, непрестижна це професія…

 

І все ж волею долі після закінчення Запорізького медінституту Василь Омелянович працює в цій сфері медицини. Його робота межує з ризиком – заразитися можна всім, проте найнебезпечнішими є гепатит, туберкульоз та ВІЛ-інфекція, яких патологоанатоми найбільше остерігаються. Обов’язковими для них є методи запобігання зараження (перчатки, халат, маска) і вони без них не працюють. Але обставини часом виникають різні – можна випадково вколотися гострим інструментом чи роздерти перчатку. Тому до всіх трупів патологоанатоми ставляться з однаковою пересторогою.

 

Адже ніколи не знаєш наперед, з чим ти зіткнешся, зробивши розтин. Утім, ніде правди діти, заразитися туберкульозом можна не тільки в морзі, де працівники бодай вживають заходи перестороги, але й будь-де – на вулиці, в магазині, на ринку, в кафе. Туберкульозні ходять скрізь, у тому числі спокійно цілують ікони в церквах. Тому, на думку Василя Омеляновича, стратегія боротьби з цією грізною недугою повинна бути такою, якою вона є в Голландії та Німеччині. Там на це налаштовані всі верстви населення, починаючи від рідних хворого і закінчуючи священиком у храмі. І кожен вправі спитати: «Ти прийняв таблетку?». Ось так має працювати система.

 

Та при розтині померлого мова зазвичай йде не про одну хворобу, яка спричинила смерть людини, а про цілу низку патологій. А щодо цікавого випадку з патанатомічної практики, то мій співрозмовник згадав такий: молодий чоловік, який працював таксистом, помер просто-таки за кермом. Здавалося б, чим може бути викликана раптова смерть нібито здорової людини?

 

Та, глянувши на покійника, Василь Омелянович відразу здогадався – це синдром Марфана. Хоч і не стикався досі з цим діагнозом, але про зовнішні ознаки захворювання читав у літературі: високий зріст, довгі руки, видовжені пальці, деформована грудна клітка. Розтин небіжчика підтвердив здогад.

 

Цікаво, що для всіх працівників патанатомічного відділення існує єдине неписане правило: із моргу нікому нічого не давати! Кожен санітар, який приходить сюди вперше на роботу, проходить відповідний інструктаж. Адже, буває, підходять до них люди і просять то воду, яка стікала з мертвого при обмиванні, то шматочок нитки, що залишилася після зашивання розтину, то зашморг повішеника. Давати чи продавати ворожкам та бабкам-чаклункам ці та подібні речі працівникам моргу категорично заборонено.

 

– А чи доводилося Вам виконувати якісь дивні прохання родичів померлого? – питаю патологоанатома.

 

– Звісно ж, буває і таке, – відповідає, посміхаючись. – Часом просять покласти щось у домовину – починаючи від пляшки горілки і закінчуючи кавою, сигаретами тощо. Було, навіть мобільний телефон поставили в труну до хлопчини. На ці причуди ми не звертаємо особливої уваги, бо вважаємо, що маємо виконати прохання рідних померлого. Те, що просять (звичайно, в межах розумного) кладемо в домовину в їх присутності.

 

Виявляється, працівники моргу вже давно зауважили тенденцію: «пік» смертності припадає на весну та осінь, коли заробітчани повертаються додому. Влітку – спад. Тоді додається роботи судово-медичним експертам. Вони працюють там же, морг один на дві служби. Однак це не стоїть на заваді.

 

Для роботи є все необхідне: інструменти, матеріали, обладнання для гістологічних досліджень, два роки тому придбано холодильник, у який можна вмістити достатню кількість трупів. До того ж над розтинами паралельно можуть працювати два спеціалісти – у відділенні є два секційні столи, один із яких – раритетний. Не в кожному ж морзі є білий мармуровий стіл, виготовлений ще «при чехах»…

 

А насамкінець – екскурсія відділенням. За роботою застала й колегу Василя Омеляновича – лікаря-патологоанатома Оксану Громовчук, яка саме досліджувала біопсійний і операційний матеріал. «А Ви і розтини проводите?» – спрацювала журналістська цікавість. «Буває, – відповіла вона, –  приміром, коли завідувач у відпустці. До речі, в патанатомії працює багато жінок». Побачивши мій щирий подив, Василь Омелянович сказав: «У відділенні ми просто виконуємо свою роботу. Померлий для нас – це біооб’єкт для дослідження. А після робочого дня ми переступаємо поріг моргу і стаємо звичайними людьми».

 

Попрощавшись з цими відважними лікарями, я, востаннє глянувши на білий мармуровий стіл, вийшла з моргу. Вдихнувши на повні груди свіже морозне повітря, подумала: «А жити – класно!»