Він мій університетський однокурсник. З ним ми поділили ношу старости нашого курсу філологів-україністів – він починав, а я завершував цю не зовсім приємну для нас місію.
Він був також старостою літературознавчого гуртка, який вели поскрибовані компартією республіки ще перед Ужгородом у Києві професори М.Плісецький, а потім П.Пономарьов; водночас ми з ним виїжджали на міжвузівські студентські наукові конференції – він у Львів, а я у Мінськ. Свої скромні наукові набутки друкували в одному й тому ж студентському науковому збірнику, часто сиділи в одному і тому ж читальному залі університетської бібліотеки. Його ж хобі були фотографія, гра на трубі в університетському духовому оркестрі і пішохідний туризм – щоліта із середини травня до середини вересня працював на першій ужгородській турбазі, достроково складаючи перед початком сезону екзамени. Надто вирізнився з небагатьох хлопців-однокурсників тим, що першим з нас на початку п’ятого курсу одружився, і ми гуртом на виписаному директором згаданої турбази за символічну навіть для студента ціну найкомфортабельнішому в туристичній галузі області автобусі виїжджали свадьбувати до його рідної домівки.
Народився Дмитро Михайлович Федака 29 вересня 1940 року в с. Кальник на Мукачівщині у селянській родині. Після закінчення Мукачівського педагогічного училища (1958) учителював у Аршицькій початковій школі в с. Розтоки на Рахівщині (1958–1959). З відзнакою закінчив українське відділення філологічного факультету Ужгородського державного (тепер національного) університету (1964), діставши й рекомендацію в аспірантуру, якою не скористався – у серпні того ж 1964 року у них з дружиною народився син Сергій, і подружжя упритул зайнялося своїм первістком та працею на педагогічній ниві.
Працював учителем української мови та літератури в середніх школах міст Артемівськ і Маріуполь (тоді Жданова) на Донеччині (1964–1967), завідуючим кабінетами виховної роботи (1967–1970) та української мови і літератури (1970–1974) Закарпатського інституту вдосконалення вчителів (тепер Закарпатський інститут післядипломної педагогічної освіти). Останні 36 років – редактором, старшим редактором, завідувачем редакцієї художньої літератури, завідувачем відділу координації і планування, провідним редактором, заступником директора з творчих питань Всеукраїнського видавництва «Карпати» (1974–1997), а з 1997-го – редактором видавництва «Закарпаття» в Ужгороді, паралельно у 1998–1999 роках був головним редактором краєзнавчого журналу для шкільної молоді «Наш рідний край».
Книговидавничій справі віддався сповна. Ні про яку наукову кар’єру, відколи знайшов себе на редакторській роботі, й чути не хотів, хоча в улюблену естетику й теорію літератури закоханий досі, добре обізнаний з новою і новітньою літературою цієї тематики, не пропускав і не пропускає жодної нагоди заглибитися у дослідження минувшини та нинішнього дня рідного краю. Свого часу у Москві, Львові та Києві скрупульозно опрацював у тамтешніх книгозбірнях майже всю літературу та рукописну спадщину закарпатців. Науковою грунтовністю й всеосяжністю позначена вся його книговидавнича діяльність.
За багаторічну сумлінну працю та активну участь у громадському житті, вагомий особистий внесок у розвиток книговидавничої справи регіону та книговидавничої галузі України відзначений численними грамотами, подяками та преміями державних установ Закарпатської, Івано-Франківської, Чернівецької областей та України, медаллю «Ветеран праці» (1985). Він – відмінник освіти України (1973), член Спілки журналістів України з 1979 року, відмінник прикордонних військ (1988). Указом Президента України від 10 березня 2009 року № 141/2009 «за активну громадську і наукову діяльність, спрямовану на увічнення пам’яті про розвиток української державності та історичних подій 1938–1939 року на Закарпатті» нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня.
Видавничий доробок Д.Федаки справді вагомий обсягом і змістом. Через його душу й серце практично пройшов увесь літературний процес Закарпаття, Івано-Франківщини та Чернівеччини останньої чверті ХХ століття, як і відображення в красному письменстві України та світу багатогранного життя людності всього Карпатського регіону. Це сотні виданих книг, які починалися для нього роботою з авторами, широко відомими й творчою молоддю, подовжувалися сумлінно прочитаними авторськими рукописами та редакційними висновками на них, їх скрупульозною підготовкою до друку і випуском у світ.
Як постать творча, він друкується зі студентських років в окремих виданнях-книгах, колективних та наукових збірниках, газетах, журналах.
Багатотомна тематична серія «Бібліотека «Карпати» — також справа його життя. Пригадую, як якоїсь суботи чи неділі влітку 1979-го, коли рідня Дмитра відпочивала на Азовському морі, у невеличкій двокімнатній квартирі в Ужгороді, підлоги обох кімнат у якій були устелені картками із нашвидкуруч зробленими записами, він, обережно ступаючи між папірцями, мов птах зернини, відбирав одну чи кілька карток, присідав до друкарської машинки на столі – готував проспект майбутньої серії з докладною деталізацією та попередніми анотаціями кожного з видань, аби в понеділок погодити деталі з головним редактором і директором, передрукувати у потрібній кількості примірників, і керівництво видавництва змогло б виїхати у вівторок у Київ для затвердження серії на колегії Держкомвидаву. А вже восени того року готував до друку з професором Чернівецького університету Василем Лесиним першу книгу серії.
Помітна у книжковому потоці України 80-х років минулого століття серія «Бібліотека «Карпати» – справді невелика краєзнавча бібліотека. Її склали кількадесят добротних томів. Це твори закарпатських, буковинських та прикарпатських авторів: Івана Чендея, Михайла Томчанія, Федора Потушняка, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Сидора Воробкевича та багатьох інших письменників карпатського регіону з життя краян, знакові твори карпатської тематики видатних українських письменників та авторів світової класики, що представляють чеську, угорську, німецьку та інші зарубіжні літератури, збірник віршів народних поетів Закарпаття, Прикарпаття та Північної Буковини «Яворова сопілка», перший в Україні повнокровний збірник творів дорадянського Закарпаття від найдавніших часів «На Верховині», помітні фольклорні видання закарпатських коломийок, співанок-балад з нотацією текстів, опришківського фольклору, народного казкового епосу.
Д.Федака був одним з ініціаторів, організаторів і провідним редактором типізованого видання творів закарпатських письменників «Народна бібліотека» у видавництві «Карпати» (вийшли книги: Юрій Станинець «Юра Чорний» – 1991; Марко Бараболя «Проект автономії» –1991; Олександр Духнович «Твори» – 1993). Він особисто організував рукописи цих книг, підготував їх до друку і пустив у світ, і всі вони були першими окремими виданнями даних авторів в Україні, але проект, що мав близько півсотні назв, не вдалося довести до логічного завершення у зв’язку з обвальною кризою українського книговидання, що дає про себе знати досі.
Тривалий час він також займався підготовкою і випуском книг зініційованої ним своєрідної книгозбірні факсимільних видань, які представляють минуле Закарпаття – вийшли зокрема поважними тиражами з дотриманням усіх вимог щодо випуску в світ факсимільних книг за часів, коли надзвичайно гостро відчувалася потреба у краєзнавчій літературі, видання двадцятих років минулого століття «Исторія Подкарпатської Руси для народа» Иринея Кондратовича – 1991, нотований фольклорний збірник часів Другої світової війни «Народні пісні подкарпатських русинов» – 1992, довоєнні видання «Прошлое Ужгорода» П.Сови – 1993, «Літературні стремління Підкарпатської Руси» В.Бірчака – 1993, раритетна унікальна двотомна фундаментальна праця, якою не може похвалитися жодна з областей України, «Нариси з соціально-господарської історії бувшої Угорської, нині Підкарпатської Русі» О.Мицюка. Т. 1, 2. Ужгород, 1936, Прага 1938 – 2003. Кожна з названих книг – це повернення з небуття до сучасника-читача безцінних скарбів предків, які активно впливають на духовність та інтелект сьогодення, збагачуючи їх.
А ще його перу належить упорядкування, вступні статті чи примітки до багатьох книг.
Чого варте тільки розроблене, відредаговане і випущене ним у світ за сприяння Закарпатської облдержадміністрації, серійне видання «Письменство Закарпаття» – унікальне явище сучасного книговидання Закарпаття й України. Нічого подібного тепер в жодному з регіонів України не видається. Започаткована ним ледь більше десятиліття тому і ширше розгорнута у 2002 році серія систематизує та представляє на сучасному книговидавничому рівні набутки фольклору, художньої літератури і наукової думки Закарпаття від найдавніших часів.
Дев’ятнадцять поважних книг серії, що досі побачили світ: п’ять томів шеститомної «Історії карпатських русинів» основоположника нашої крайової історіографії Михайла Лучкая, два томи Августина Волошина – «Вибрані твори» та «Педагогічні твори», «Вибрані твори» Олександра Духновича, книга вибраних творів Олександра Павловича «Гучать гори і долини», два томи Василя Ґренджі-Донського «Щастя і горе Карпатської України: Щоденник. Спогади», «Я теж українець: Публіцистика», том поезій та публіцистики Івана Ірлявського (Рошка) «Брості», книги поезій та віршованих драм Федора Потушняка «Мій сад», вибраних творів Юлія Боршоша-Кум’ятського «З наказу роду, найповажніша в Україні книга переважно досі недрукованої в окремих виданнях автора поетичної спадщини А.Патруса-Карпатського «Голуба далечінь», фольклорні видання легенд, переказів, бувальщин, билиць та притч Закарпаття «Як то давно було», закарпатських народних казок трьох найвидатніших носіїв казкового епосу краю ХХ століття Андрія Калина з Горінчова, Михайла Галиці з Дулова, Василя Короловича зі Страбичова, які стали нашим письменством, завдячуючи записам незабутнього Петра Лінтура, «Три золоті слова», найповніший досі нотований збірник українських народних пісень Закарпаття «Співанки закарпатських гір і долин», – гідно поповнили краєзнавчі фонди збіднілих за останнє дев’ятнадцятиліття від безгрошів’я бібліотек області. Ці книги належно поціновані на шпальтах періодики Закарпаття, України, близького й далекого зарубіжжя, а також в інтернетвиданнях відзначені дипломами на книжкових виставках не тільки в Ужгороді, але й у Києві. А головне – широкому читачеві незалежно від його статків, стала цілком доступною величезна історична, краєзнавча, художня, естетична інформація, оскільки всі ці видання надійшли у публічні бібліотеки області, коли не кожен може дозволити собі розкіш купівлі книжки – багатьом нині не вистачає й на хліб насущний.
На черзі ще з сім – вісім десятків подібних книг серії «Письменство Закарпаття», зафіксованих її розробником Д.Федакою у проспекті. Ось і цього року у видавництві «Закарпаття» вийде заключний, шостий том Лучкаєвої історії, який він готує до друку.
Окремої оцінки заслуговує підготована ним антологія поезії і малої прози українських письменників Словаччини «Під синіми Бескидами». Це найповніше нині видання, що явило Україні літературні набутки загальноукраїнського рівня українців колишньої Чехословаччини, нині Словаччини. Аби воно з’явилося як своєрідна літературна енциклопедія найзахіднішої частки українського етносу, Д.Федака упродовж попереднього тридцятиліття докладно опрацював десятки тисяч сторінок авторських книжкових видань, тамтешніх монографічних досліджень й історико-літературних та літературно-критичних публікацій. Безпосередньо упродовж двох останніх років перед виходом антологій у світ рідкісні видання та публікації ніби конвеєром постачав Д.Федаці співупорядник, голова Спілки українських письменників Словаччини І.Яцканин.
Завдяки йому на теренах Радянського Союзу з’явилася перша позитивна публікація про Карпатську Україну – написані у січні 1939 року вірші видатного чеського поета С.К.Неймана «Карпатська Україна» та «Ужгородська елегія» у книзі «Вітер з полонин: Збірник творів чеських письменників» ( Ужгород: Карпати, 1986).
Процес творення і трагічного кінця Карпатоукраїнської держави оживає на сторінках підготованих ним до друку поважних, уперше видрукуваних в Україні книг «Щастя і горе Карпатської України» та «Я теж українець» В. Ґренджі-Донського, «Вибрані твори» та «Педагогічні твори» президента Карпатської України Августина Волошина, «Життєвий і творчий шлях Августина Волошина» О. Мишанича (2002); книг письменників краю, творців Карпатської України, які у 20–30–40-х роках XX століття міцно вписали літературу Закарпаття в загальноукраїнський літературний процес («Брості: Твори» Івана Ірлявського, «З наказу роду: Твори» Ю.Боршоша-Кум’ятського, «Мій сад: Поезії та драми» Ф.Потушняка, «Голуба далечінь: Поезії» А.Патруса-Карпатського, «Блакитні ескадри: Вибрані твори» Зореслава; підготованих до друку і випущених у світ разом з робочою групою всеукраїнського двадцятисемитомника «Реабілітовані історією», очолюваною у той час блаженної пам’яті Омеляном Довганичем, двох книг обласного тому цієї всеукраїнської серії (2003, 2004), збірників архівних документів і матеріалів «Тернистий шлях до України» (2007), «Закарпатські втікачі в СРСР. 1939–1941» (2008), «Карпатська Україна: Документи і матеріали. Хроніка подій. Персоналії. У двох томах. Т.1. Документи і матеріали» (2009), антологічного збірника творів репресованих письменників Закарпаття, творців Карпатської України «Криваві тіні Кремлю» (2006).
Нині у світі, як і в нас, зомбується хибна думка, що нібито книга як безцінний набуток людства ось-ось кане у Лету – її успішно витіснить безмежне павутиння інтернету та видання на електронних носіях. Насправді ніколи цього не станеться. Як і витвори безіменних винахідників колеса чи хліба насущного, друкованій книзі гарантована Вічність – в інтернетському «Ґу´лі» чи «Яндексі» можна знайти і скачати, і то без спеціальних поліграфічних програм, не у первозданному вигляді, лише уже раніше друковані книги, а на електронних носіях книга готується до тиражування як і друкована, але ніколи не сягне функціонального, комфортабельного та естетичного рівня своєї друкованої попередниці і не витіснить її з вжитку.
Тож напередодні твого 70-річчя доброго здоров’я тобі, книготворче Дмитре Михайловичу, під нашими високими закарпатськими зорями! З рос і вод численних карпатських стежок, плаїв і зворів, джерел, потічків, потоків, річок і рік рідного краю, які ти з любов’ю вбирав у себе усім єством своїм та зосереджено наслухав, часто під чарівні згуки-бесіди ватри, і сходив від Ужоцького перевалу до Говерли й Чорногори, Ужа, Латориці й Тиси власними ногами! Аби тобі ще довго-довго не тільки жилося й ходилося ріднокраєм, але й плідно працювалося на неозорій ниві нашої безсмертної української культури.
