Наші краяни-предки вивели чимало порід тварин, щоб поставити їх собі на службу

Жителі Карпатського регіону засвідчили колись неабиякий хист у прирученні диких тварин та виведенні нових порід. У цьому переконаний краєзнавець, завідувач кафедри туризму УжНУ Федір Шандор. Він підготував і розмістив на одному із закарпатських сайтів добірку інформації про свійських тварин, птахів і навіть риб, яких мешканці Карпат свого часу поставили собі на службу. Є в цьому переліку як усім відомі представники фауни, так і такі, що, думаю, стануть для читача цілковитою несподіванкою.

... І жир для євреїв

Навряд чи помилюся, якщо припущу, що найбільш відомою нашою комахою є гірська карпатська бджола. Виведена кілька десятків років тому науковцем Аветисяном, вона встигла завоювати прихильність українських і закордонних пасічників своєю працелюбністю, витривалістю й невибагливістю.

Чимало в нас і різноманітної свійської птиці. Найпопулярнішою в регіоні вважається порода курей оравка. Вона виведена в Словаччині, належить до групи середньотяжких курей з комбінованою яєчною та м’ясною продуктивністю і пристосована для проживання в передгірних і гірських районах. Також на Закарпатті розводять чеську золоту, а також срібну крапчасту курку. Перша згадка про цю породу належить до ХІІ століття.

Жодне закарпатське село неможливо уявити без гусей, які неквапливо гуляють сільськими дорогами, почуваючись на них господарями. Краяни шанували птицю, що Рим урятувала, здавна. Переважно тому, що гуси, з’їдаючи відносно небагато кормів (бо харчуються травою), натомість щедро дають людям м’ясо, жир, яйця, пух і пір’я. Тому не дивно, що й один із видів цього пернатого має карпатське коріння. Мова про словацьку білу гуску. Перші згадки про неї з’являються у середньовіччі. Цікаво, що гусячий жир брали, щоб продавати євреям, оскільки він є основою єврейської кухні.

Можемо назвати своїми й дві породи голубів. Комарнянського котрмеляка розводять у Карпатах ще з 17-го століття, коли його сюди завезли завезли турецькі військові.

Щоправда, інший голуб потрапив у наші краї ще раніше. Домашній угорський велетень був завезений із Візантії в XIII столітті. Ці великі, з опереними ногами птахи мають величезну популярність у голубівників. У рік від пари угорських велетнів можна дістати до 12 малят. Вони (через свою масу) погано літають, тому культивують їх здебільшого як декоративних. Карпатський паннон кролик повністю виправдовує славу невтомного коханця. За рік самки окочуються 6 разів, даючи щоразу 5–7 дитинчат. Важить особина до 4,8 кілограма.

Зрозуміло, що Карпати неможливо уявити без овець, тож вивели відразу декілька порід. Зокрема угорська ягниця відома жителям Карпат ще з XVI–XVII століть. На жаль, нині цю породу розводять лише в угорському степовому національному парку Гортобадь. Між тим вівця унікальна: має роги спіральної форми, що штопором виступають майже прямо вгору з верхньої частини голови. Мінімальна прийнятна вага тіла для самок сягає 40 кг, для баранів – 60 кг, зріст у середньому 72 см.

Семиградська, або волоська, вівця поширена в усій південній Європі, особливо в Румунії та Угорщині. Вона досить великого зросту (0,7–0,8 метра), має вислі вуха, вкриті, як голова й ноги, коротким волоссям, руно ж на всьому тулубі складається з сильно звивистої, довгої вовни. Переважно ці тварини білі, але трапляються також чорні, сірі й рідше руді особини.

Цигайська – це словацькоугорська молочно-м’ясо-шерстна порода овець, яка відома в Карпатському регіоні з ХІІІ століття. Племінна книга ведеться з 1700 року. Основне забарвлення – біле, ноги й голова – чорні або коричневі. Особливості вовни – пружність, міцність, невелика валкість. Овчину використовують для виготовлення хутряних виробів. Ця порода добре пристосована до цілорічного пасовищного утримання й до екстремальних кліматичних умов (гори, морози), також здатна на перегони в сотні чи й тисячі кілометрів.

Волохаті свині

Гуцульська порода коней – гуцулики – теж добряче розрекламована нашими ЗМІ. Можливо, менше людей знає, що існує аж чотири їх підвиди: gurgul, hroby, oušor, goral. Це єдина місцева порода. Вивели її гуцули Східних Карпат схрещенням гірських коней Буковини, Галичини й Угорщини з жеребцями норійського типу – гафлінгерами й пінцгауерами, а також із кіньми східного типу, в тому числі й арабськими. На початку XX ст. у схрещуваннях використовували чистокровних верхових коней – англо-арабських, а пізніше й кабардинських. Перші письмові згадки про цю тварину датовані 1603 роком.

Побутує й думка, що гуцульські коні – прямі нащадки тарпанів, які переселилися до Карпат дуже давно. Близькість до дикого предка пояснюється великим поширенням серед гуцуликів зеброподіб ності, яка характерна для багатьох аборигенних порід.

Основний тип гуцульського коня – запряжно-в’ючний. Це масивна тварина, з округлою формою тіла й міцною конституцією, широким тулубом, головою середньої величини з широким лобом. Масть переважно гніда і руда, трапляються також ворона, мишаста, булана з темними відтінками. Ці коні схильні до швидкого відновлення вгодованості. Вирізняються плодючістю й довголіттям. 
Звісно, обов’язковою частиною будь-якого краєвиду закарпатського села є корова (та що там села: у більшості міст області побачити цих тварин – теж не в дивину). І, як правило, це бура карпатська корова – порода молочно-м’ясного напряму. Вона виведена на Закарпатті в першій половині ХХ століття методом складного відтворювального схрещування.

Середня молочна продуктивність повновікових корів становить 4000–4500 кг молока жирністю 3,6–3,7 %. Тварини бурої карпатської породи мають добрі показники щодо м’яса. За оптимальних умов годівлі в господарствах низинної зони Закарпатської області молодняк у 12-місячному віці досягає живої маси 330–360 кг. Корови мають масть від темнодо світлобурої, переважно міцний щільний тип конституції. Сучасний стан популяції бурої карпатської породи вирізняється наявністю помісних тварин від схрещування зі швіцькими бугаями американської селекції. Інший свійський ссавець, якого цінують за молоко, – коза. Таких із Карпатською «пропискою» є два види. 
Чеська порода створена через схрещування місцевих кіз із альпійською зааненською. Масть біла, рідше коричнева. «Спеціалізується» вона саме на молоці. У районі Білих Карпат (Південна Моравія) при тривалості лактації в 293 дні від кози в середньому отримують 970 кг молока жирністю 3,5 % або 34,3 кг молочного жиру.

Біла банатська – відносно нова порода, що з’явилася внаслідок схрещування білих місцевих тварин із зааненськими козлами й банатськими карпатськими гібридами. Вона теж цінується насамперед через молоко. Кози коротковухі, з невеликими шаблеподібними рогами, вовна коротка, вуха вертикальні, профіль голови прямий, тулуб середньої довжини. Удій за 6–7 місяців лактації становить до 700 кг молока.

Та не молоком єдиним... А тому була в Карпатах виведена й порода свиней. Причім десь схожа на овець – принаймні за волохатістю й способом відгодівлі. Свиня мангалиця вирощена в Карпато-Балканському басейні. Є різні її види: ластівки, чорна, дика, червоні й білі. Цю породу бажано випасати як овець. Цікава історія виникнення цих тварин. Після експансії турків до центральної Європи було знищено майже все поголів’я безрогих. Магометани не їли свинини, а тому було заборонено й вирощування тварин. На початку ХІХ ст. почалося відновлення збережених у віддалених регіонах Угорщини та Сербії автентичних порід свиней – різновиду мангалиця. Вивели її зі старих видів угорських свиней Bakonyi і Szalontai при змішанні з породою Sumadija сербського походження й хорватських Šiška і Syrmien. З м’яса саме цієї породи виробляють всесвітньо відому шинку серрано. Сьогодні мангалиць на Закарпатті активно розводять фермери Виноградівщини й Іршавщини.

Я тебе приручив, я тебе й знищу

Віслюки в Карпатах з’я вилися ще на початку нашої ери. Їх привели кельти, які осіли в Карпатському басейні. Однак лише 2004 року карпатський віслюк був виокремлений в окрему породу. Використовували тварин як тяглову силу. Віслюки мають середній зріст 110–130 см. У них м’яка шерсть, маленькі вуха. Бувають різного кольору: мишачого, коричневого, чорного.

А щоб численну худобу було кому стерегти, наші пращури завели собі собак. Так, словацький чувач століттями виводився в Карпатських горах. Точний стандарт породи був установлений 1964 року за сприяння Ветеринарного інституту в Брно. У цих тварин велика голова, міцні щелепи, ножицеподібний прикус. Очі овальні, темні, живі. Вуха довгі, висять. Хвіст покритий густою шерстю, звисає, коли пес спокійний. Шерсть повністю біла. Чувачі сміливі, украй чутливі вночі і вдень, віддані своєму господареві. Грізні супротивники вовків і ведмедів. Ці собаки використовуються для захисту отар, стад, а також будинків. Вони особливо цінуються в Карпатах і Татрах за те, що чудово переносять будь-яку погоду.

Ну, а найекзотичнішою твариною, для якої Карпати стали домівкою, на мій погляд, залишається буйвол. Багато століть тому вони потрапили до Карпат з Індії і були вподобані. Люди цінували їхню силу, молоко і м’ясо. До того ж ці парнокопитні мимоволі виступали захисниками овець – вовки боялися нападати на отару, якщо в ній є кілька рогатих гігантів. На жаль, у наш час популяція карпатських буйволів майже повністю зникла. Так, 2009 року їх в області було всього 34, у той час як ще у 80-х – близько 1000. За порятунок виду взявся Карпатський біосферний заповідник, який дав дозвіл на будівництво на своїй території центру порятунку буйволів та їх нащадків. Станція перебуває в селі Стеблівці Хустського району. Щоб відновити поголів’я тварин, там збирають особини, від яких відмовляється місцеве населення.

На запитання, з якою метою було здійснено цей відбір, Федір Шандор відповів: «Ще раз укотре довести унікальність нашого краю, наших Карпат...»

• тварини
• Карпати