Таких старожилів, як Дмитро Рак, у селі Теребля на Тячівщині залишилося мало. Нині люди вмирають молодими, каже сам 89-річний дідусь. А ось йому Бог відміряв років, як зірок на небі. І дякує Всевишньому за те, що скоро зустріне свої перші 90 літ.
Давно в селі дітей називали тими церковними іменами, на який день вони народилися. Моєму співрозмовнику пощастило з датою народження. Адже він сам собі вибрав ім’я Дмитро, бо ж народився, як у селі кажуть, на святого Митря. До речі, йому і самому подобається це ім’я. Але річ навіть не в імені.
Кожна людина на Землі сама собі вибирає долю і сама собі стелить свою стежину життя. Дмитро Юрійович міг піти по іншій життєвій дорозі, до прикладу, як більшість сільських чоловіків, грішити з оковитою та бігати за іншими молодицями. Але ні! Бог наділив його не тільки душевною добротою, але й мудрістю. Цей дідусь ось уже понад півстоліття як… вегетеріанець, спиртне навіть не нюхає і за чужими жонами у житті не бігав. Зізнаюся, що такий стиль його життя мене здивував. Дмитро Рак тільки хитро усміхається і каже, що по молодості він багато… смалив.
– Я курив, як цуравий шпор! – пригадує він. – Але тільки до тих пір, поки не почав сильно кашляти! Одного разу після цигаретлика так сильно закашлявся, що вирішив кинути цю отруту раз і назавжди.
Цікаво, що Дмитро Юрійович непростий вегетеріанець. Він навіть рибу не споживає. Їсть тільки картоплю, овочі та фрукти. Глянеш на нього і не скажеш, що йому вже… 90 літ. Він зізнається, що це в нього такий принцип у житті – не їсти м’ясо. Взяв його з Біблії.
Взагалі все своє життя мій співрозмовник намагався жити чесно, справедливо, нікого не кривдив. Але життя у нього, як і в кожного селянина, не було помащене медом.
Дмитро Юрійович має добру пам’ять. Коли розповідає про своє дитинство босоноге і голодне, на очі навертають сльози.
– У моєї мамки й нянька було нас восьмеро дітей, – каже. – Я був найстарший. Крім мене, було ще двійко моїх братів Іван та Михайло і п’ятеро сестер: Марія, Анна, Юстина, Олена, Христина. Закінчив сім класів. Дружину собі привів із сусіднього села Руське Поле. Ходив за нею недовго. Бо сильно мене любила й відразу ж погодилася вийти заміж. Народили трьох хлопців Степана, Василя та Івана. Молодший Іван кілька років тому помер на заробітках у Москві. Після смерті наймолодшого сина похворілася моя Ганна Михайлівна. На ноги не встає і все згадує свого Івана.
У Ганни Михайлівни, що лежить на дивані біля вікна, з-під хустки вибилося чорне, як вугілля, волосся. Біля неї на стільчику сидить їхня невістка, поправляє подушку, подає пігулки.
– Моїй Ганночці вже 83 роки, а бачите, вона не посивіла! – з гордістю каже про свою дружину Дмитро Рак. – Яке волосся чорне мала в молодості, таке й тепер. Не старієся моя бабця, – жартує.
Про цього старожила дізналася багато цікавих фактів. До прикладу, він добре пам’ятає березневі події 1939 року.
– Я був на Красному Полі. Воював. Я — січовик! Мало не загинув, але вдалося втекти!
Та не все так гладко було після, бо мене переслідували мадярські жандарми! Допомогло те, що мій нянько добре знав мадярську мову, і це врятувало мене. Але нянько все своє життя стояв за комуністів. Я його в цьому не підтримував ніколи.
Вулицю, на якій мешкає Дмитро Рак, названо на честь Августина Волошина.
– Раніше вона мала назву Калініна. Це я оббивав пороги усіх чиновницьких кабінетів і все ж таки свого домігся. Дуже мені не подобалася ця назва Калініна. А тепер ходжу своєю вулицею Августина Волошина, і це для мене як свято!
Дмитро Рак дуже любить читати пресу. Всю. І місцеву, і українську. Виписує чимало газет. Тривалий час симпатизував одній з наших обласних новинок… Та якісь дід вичитав у цій газеті неправдиві речі про національно-визвольний рух та Августина Волошина. Це дуже його обурило. І після того, він просто перестав виписувати це видання.
На столі і справді зауважила багато газет. Знайшла серед них і «Новини Закарпаття»…
Коли був молодий та здоровий, якось і веселіше жилося на світі, згадує Дмитро Юрійович. Але вільного часу для себе завжди бракувало. Тридцять років їздив на сезонні заробітки.
– Я за 30 літ не бачив зелену траву на Закарпатті, — скаржиться він. – Треба було й хату будувати, дітей ростити, ставити на ноги, одружувати. Де тільки не бував! Якого світу та й люду за ці три десятиліття не побачив! Працював і в Казахстані, розбудовува в Алтай, об’їздив усю Росію вздовж і впоперек.
А поміж тим довелося і повівчарити, попрацювати в радгоспі. Хоча колгоспне рабство дуже не любив. Сказав це й аж скривився так, ніби вкусив дуже кисле яблуко!
У Дмитра Рака є цікаве хобі. Він дуже любить коней. За життя мав їх понад 500. Дуже шанує цю тварину, доглядає за нею, купає влітку в річці, розмовляє. З конями більше є порозуміння, ніж з деякими людьми, відзначає.
Але кінь у дідуся довго не затримується. Попри всю любов до худоби Дмитро Рак ще й дивиться на харектер тварини. Якщо не зійдуться з нею характерами, то наступного ж дня веде на продаж. Але була в нього одна кобила Галя, яка жила на обійсті цілих сім років. Дмитро Юрійович добре знається на конях. Обдурити старожила неможливо.
– Я визначаю вік коней по зубах! Та й знаю їх, як самого себе!
Нещодавно ювіляр теж купив собі нового коня. Слухняного і доброго. Це – його віддушина. Ну, а ми бажаємо Дмитру Юрійовичу дожити до ста красних літ! І щоб біля нього в такі гарні роки була ще й дружина Ганна Михайлівна та сини з невістками, 5 онуків і 6 правнуків. На многая і благая літ вам, Дмитре Юрійовичу.
