При зовнішній орієнтації на особистості зовсім не зрозуміло хто за що в країні відповідає
Офіційне проголошення опозиції блоком Юлії Тимошенко так само мало прояснює українські політичні реалії, як і безліч інших театралізованих дійств. Бо нині ми маємо трохи більше 240 депутатів, які входять в проурядову коаліцію та близько 110, що оголосили себе опозицією, а де ще сотня — залишається невідомим. Імперативний мандат, як складова політичної реформи на практиці виявився фікцією і тіньові схеми впливу на законодавців по-старому правлять бал. Хоча винна в цьому не стільки формальна законодавча база, яка за визначенням не може бути ідеальною, скільки звичка орієнтуватися на особистості та цьогохвилинні вигоди, що є глибинною основою авторитаризму. При чому однаковою мірою до нього схильні як влада, так і опозиція. Тому перспектива української демократії залишається все ще непевною та невизначеною.
Історія нинішнього політичного та конституційного безладдя не є такою простою, як може здатися на перший погляд і почалася вона задовго до помаранчевої революції, яка по-суті лише висвітлила всі ті процеси, які бурлять в нашому суспільстві.
Ще в далекому нині 1999 році, відразу після другої перемоги Л. Кучми на президентських виборах, його олігархічне оточення задумалося про своє майбутнє і почало готувати грунт для збереження довічної влади. Саме тоді виникла ідея першої конституційної реформи, мотором якої були О.Волков та В.Медведчук, і яка передбачала значне обмеження повноважень парламенту та зміцнення президентської вертикалі. Під неї у Верховній Раді був здійснений переворот та змінено керівництво, а в Україні проведений референдум, який під маскою популістських питань про зняття депутатської недоторканості та скорочення чисельності парламенту насправді мав на меті перетворити вищий законодавчий орган в цілком ручну машину для голосування при президенті. Бо цими змінами жодним чином не розширювалися повноваження депутатів, але значно ускладнювалася їхня робота завдяки запровадженню верхньої палати і президент отримував право розпуску ВР, якщо протягом місяця в ній не сформована більшість. Звичайно, що в таких умовах вона могла бути лише пропрезидентською.
Проте, подальший розвиток політичних подій поховав цю ідею в зародку. На обрії дуже швидко і несподівано для всіх почала сходити зірка В. Ющенка, а касетний скандал, можливо й несподівано для його організаторів, вдарив не лише персонально по Л.Кучмі, а й висвітлив усю гнилість існуючої системи та дріб’язковість її верхівки. О.Волков практично повністю втратив свій вплив, а В.Медведчук передбачливо перетворився в союзника найзапеклішого противника попередньої реформи О.Мороза. Остаточно визначилася його позиція коли стало зрозуміло, що навіть після відставки з посади прем’єра популярність В.Ющенка не впала, а його опозиційна політична сила «Наша Україна» впевнено виграла парламентські вибори 2002 року. З іншого боку посилення персональної влади представника одного з кланів загрожувало існуванню всіх інших. Саме тому в попередньому парламенті виник своєрідний консенсус олігархів, які погодилися підтримати свого висуванця на президентських виборах, але при умові запровадження конституційної реформи, яка тепер вже значно обмежувала президентську владу на користь парламентської. Проте й її не вдалося продавити в мирних умовах, що в той час було значною перемогою демократії. І лише під час помаранчевих подій, коли на порядку денному стояло збереження громадянського миру та уникнення кровопролиття В.Ющенко погодився на компроміс. З одного боку відкривалися можливості вільного волевиявлення, а з іншого запроваджувалася політична реформа в теперішньому вигляді. Її сенс та недосконалість стали очевидними при обранні нового уряду, але розгрібати «авгієві конюшні» доведеться не один рік.
Тобто, при зовнішній орієнтації на особистості насправді ми маємо цілком деперсоніфіковану владу, де зовсім не зрозуміло хто за що відповідає. По суті в країні існує тривладдя, коли одна політика формується у президентських структурах В.Ющенка, інша в урядових В.Януковича, і третя на значних територіях, де явну перевагу в місцевих органах влади отримав блок Ю.Тимошенко. При цьому кардинально змінити політичне обличчя країни може сила, яка ледве набрала на виборах 5%. І така ситуація триватиме до тих пір поки влада не поважатиме опозицію, опозиція владу, політики своїх виборців, а виборці політиків.
Дуже показовою в цьому сенсі є доля закону про опозицію, практично однакові проекти якого підготували Партія Регіонів та БЮТ, але в різний час. Регіони тоді, коли готувалися стати опозицією, а БЮТ тепер. Не важко здогадатися, що Юлія Володимирівна вже відчуваючи себе прем’єром різко критикувала опонентів, які нізащо не відповідаючи в опозиції бажають взяти на себе надто багато повноважень. Ще легше передбачити, яку відповідь вона отримає тепер. От в цьому й парадокс нашої політики, коли здебільшого голосують не за зміст конкретного документу, який переважна більшість не читає, а за того хто цей документ підготував і під яку кон’юнктуру. Напевно в цьому й закладена міна сповільненої дії медведчуківсько-морозівської конституційної реформи.
Хоча насправді представлений проект не відповідає канонам здорового глузду, бо опозиція повинна мати право контролю і критики, а не здійснювати владні повноваження. А це передбачено загальними правами і свободами виписаними в Конституції, депутатськими повноваженнями, свободою слова та суспільно-політичної діяльності. Саме тому в абсолютній більшості демократичних країн й немає спеціального закону про опозицію, який лише заплутує ситуацію. Бо все визначається значно простіше: якщо ти підтримуєш владу і голосуєш за її пропозиції, то несеш за це відповідальність, якщо критикуєш і голосуєш проти – ти в опозиції. А спеціальний статус дає змогу лише для додаткових торгів і не більше. Звідси ще один парадокс, коли депутати табунами виходять на трибуну і нещадно критикують скажімо бюджет, а повертаючись на місце за нього голосують.
Інша справа, що в демократичних країнах влада, в першу чергу для підтримки власного авторитету передає опозиції комітети контролю приміром бюджетний, свободи слова, регламенту, антимонопольний і т.п. Від цього довіра до неї лише зростає. А ситуація коли голова комітету промислової політики тягнутиме в один бік, а його перший заступник в інший породжує безлад. Точніше можливість сторгуватися подалі від очей народу.
Хоча одне положення запропонованого БЮТом закону справді необхідно втілити в практику і стосується воно не лише опозиції. Це державне фінансування партій, які пройшли до парламенту. Причому в пропорції до отриманих голосів. Це, по-перше, узаконить і забезпечить ресурс політичного контролю. По-друге, зробить партії більш незалежними від бізнесу від чого виграє перш за все опозиція, бо саме їй дуже важко знайти спонсорів не перебуваючи у владі. По-третє, зробить політику професійною справою, а не таким собі хобі для ентузіастів, або терапією для подолання особистих комплексів. І на решті, це цілком справедливо з точки зору платників податків, які утримують близьку їм політичну силу, бо підвищує взаємну відповідальність, коли виборець змушений буде усвідомлювати, що віддаючи свій голос він погоджується і матеріально утримувати цю партію. Не важливо буде вона при владі чи в опозиції.
Віктор ПАЩЕНКО
"Старий Замок "Паланок"
