Михайло БАТЬО, 83 роки. Народився в селі Довге Іршавського району Закарпаття.
Закінчив чотири класи чехословацької школи та стільки ж угорської. У листопаді 1952-го одружився із на вісім років молодшою односельчанкою Марією. Вона працювала кур'єром у лісокомбінаті, їздила на заробітки до Литви, Росії. Померла від інсульту. Народили чотирьох доньок - Марію, Ганну, Ольгу і Валентину - та сина Михайла. Має 13 онуків і стільки ж - правнуків. Михайло Батьо працював трелювальником лісу, звів два будинки. Має орден "Знак пошани". Живе з невісткою та двома онуками. Син кілька років працює в Москві
Антоніна
1947-го мене відправили в армію. Попав у Старокостянтинів, а потім у Кам'янець-Подільський Хмельницької області. У Кам'янці біля нашої часті пасла корову дуже гарна дівчина -маленька, худенька, з русявим волоссям. Її звали Тоня, а я називав Тонькою. Вона була з якогось близенького села.
Навіть поцілувати її боявся, щоб не подумала, що хочу збезчестити. Думав: може, одружитися і забрати її додому, на Закарпаття. Бачив, що дівчина роботяща, буде з неї хазяйка. Але якось вона перестала приходити, в місті теж ніде не зустрічав. А тоді побачив її з животом. Питаю: "Тоня, що з тобою сталося?" Вона опустила очі й каже: "Він мені таке наобіцяв, а потім кинув. Я помилилася". Через якийсь час зустрів її знову. Каже, зробила аборт. Після цього поправилася дуже, стала незграбна. Я не міг на ній женитися. Що то за дівчина, що зі мною дружила, а з іншим пішла гуляти й полюбилася? Після того не стрічалися з нею більше ніколи. Хоча шкодував трохи, бо була гарна дівка.
Надія
У військовій часті в нас була конюшня. Туди часто приходила донька конюха. Вони жили на селі, десь за 8 кілометрів від Кам'янця-Подільського. Звали її Надєжда. Була вона вже розлучена і на два чи три роки старша за мене. Вона стала моєю першою любовницею.
Йдемо ми із зміни поста в часть здавати зброю. Дорогою помітив, що під воротами біля конюшні стоїть якась дівчина: повненька, з довгим білим волоссям, гарна із себе. Як здав зброю, вийшов надвір покурити. Глянув - а вона й далі стоїть. Я згорнув махорку й чую: "Иди сюда, солдат". Каже, давай, перелазь через забор. Я відповідаю, що не можу, як побачить начальство - накаже. А вона: "Ходи, погуляєм". На мені від радості аж волосся піднялося. Ну, в армії більше й радості не було, крім дівчат. Я переліз через ворота і ми пішли в хлів. Тільки встигли лягти і накритися шинеллю, як відчинилися двері й зайшов її батько. Вмикає світло і кричить: "Надя, до хати!". А Надя піді мною, Боже! Ну, добре, що не сварив. Він розумів, що дочці мужик потрібен. Надя каже: "Не біда, приходь у другий раз".
Після того ми бачилися щотижня. Женитися з нею не планував. Я казав їй прямо: "Ти вже жінка, мала чоловіка. А мені треба дівчину". А вона просить: "Лишися, Міша, поженимося". Говорю: "Ні, ти ще й старша від мене".
Позустрічалися десь два роки. Як вернувся додому, писати їй не став. Думаю, нащо її роздражати.
Олена
- Лєну тоже зустрів під час армійської служби. Вона працювала на будовах. Це вже було, коли з Надєждою розійшлися.
Вийшов я із двома сослуживцями в місто й познайомилися із трьома дівчатами. Мені в око впала зразу Лєна. Така скромна була й дуже стройна та гарна. На танці сходили, посиділи в парку, посміялися. Тоді одна з дівчат каже, мовляв, ходімо ще до мене в гості. Ми шестеро ще там посиділи, випили трохи. Куди вже йти посеред ночі? А ліжко було тільки одне. Ну ми тоді давай лягати упоперек прямо в шинелях.
Наступного дня знову зустрілися з Лєною. Я бачив, що вона дуже працьовита. Подумував: може, оженитися й лишитися тут? А потом як пригадав - Боже, я ж стільки років не був удома. Дуже хотілося до батьків, у рідне село. Боявся заморочити їй голову, щоб дитину не нагуляли. Ну, якби нагуляли, то вже забрав би її із собою.
Дружили з нею недовго - й двох місяців не було.
Марія
Як вернувся з армії, влаштувався на роботу в лісокомбінат. Зразу помітив, що кур'єром працює молоденька дівчина - русява, худощавенька. А тут мене колеги ще й підкалувати почали: "Міша, се буде твоя". Казав, що не буде. Бо на вісім років молодша, а мені такі малі не подобалися.
За пару місяців до мене в гості приїхав армійський товариш. Ми трохи випили й вийшли в село. Бачу, назустріч вулицею йде Марія. Я й не думав до неї свататися, але тут щось мені в голову стукнуло і я схопив її за руку: "Слухай, Маріє, люди говорять, що ти будеш моя. А що, як я тобі предложу вийти заміж? Чи согласишся?". Вона: "Михайле, я би согласилася, але ти нині випивший". Я тоді їй: "Раненько проснуся, буду тверезий, тоді поговоримо".
За півроку, восени 1952-го, ми поженилися. Навесні я поїхав на Дніпропетровщину. У Нікопольському районі розчищали Дніпро. Там заробив гроші й за два роки побудував із Марією хату. На початку 1980-х її розкидав і зробив нову, більшу. Марія в мене була гарна жінка: роботяща, ніколи ні з ким не сварилася, дуже не любила сплєтні. Бувало, прийде до неї якась сусідка і каже: "Маріє, за тебе тота жінка таке говорила..." А дружина їй відтинає: "Не розказуй мені ці плітки, бо я буду сердитися не на ту жінку, а на тебе". Марії я ніколи не ізменяв. І не ревнував тоже.
Померла вона в листопаді 2003-го. Першого числа каже мені: "Мішу, попали свічечки, бо в мене ноги болять". Як вернувся із кладовища, бачу - Марія сидить на кухні, їсть. Я пішов перевдягтися. Вертаюся, а Марія лежить вже на землі й стогне. Уранці відвіз її до лікарні. Там кажуть, що інсульт. Шостого числа мені дзвонять із лікарні: "Стався другий інсульт, померла". Прожили разом п'ятдесят і один рік.
Софія
Як моя жінка померла, я найшов собі полюбовницю. Мав тоді 76 років. Вона тут, недалеко живе, на 13 років молодша, Софією звуть. Було, вийду в село, а там жінки-вдовиці мене перестрічають і кажуть: "Михайле, може переїдеш до мене? Я сама живу". А я собі думаю: чого я буду їхати в чужу хату, в інший кінець села, якщо тут близенько є вільна жінка - хазяйновита, чоловік її давно помер. Як минув рік по смерті Марії, я підійшов до Софії та говорю: "Кумо, давай може ми з тобою подружимо?" Вона ж молода була, погодилася. Ми рішили, що переїжджати один до одного чи розписуватися не будемо. А коли маємо вільний час - зустрінемося. Якщо є бажання, то вип'ємо по чарці, поговоримо, помріємо, порадіємо одне одному. Я їй помагаю: покошу, дрова поскладаю, зерно помелю. На день народження робимо одне одному подарки: чи гроші дам, чи кофту якусь куплю. А вона мене завжди питає: "Мішу, що тобі подарити?". Я кажу: "В мене грошей більше є, ніж у тебе. Одягу маю доста, а більше нич не треба". То вона тоді одеколончика якого подарить. Вчора ввечері я покликав Софію, бо спина боліла. Вона мені маззю гарно порозтирала. Каже: якщо ще треба буде розтерти плечі - поклич.
