Інша справа: як суспільство сприймає людей, котрі повернулися з місць позбавлення волі? Упереджене ставлення до колишніх «зеків» – звичне явище, мабуть, для всіх часів і народів. З «клеймом» судимості їм важко повернутися до повноцінного життя на волі – від них тримаються на віддалі, їх неохоче приймають на роботу, часто-густо від них відвертаються навіть рідні та друзі. «Як жити далі?», – шукаючи відповідь на це питання, дехто поступово спивається, хтось «підсідає» на наркотики, а деякі знову стають на слизьку стежку правопорушень, і, скоюючи рецидиви, повертаються «на нари». Мало кому вдається продовжити життя, як мовиться, з чистого аркуша.

 

А що молодь знає про «зону»? Кінофільми, серіали, книжки та пісні в стилі шансон, вірогідно, дають начебто викривлене уявлення про життя у в’язниці, змальовуючи її своєрідною школою гарту для сильних духом людей. 

 

– До конфлікту із законом найчастіше призводять бідність і безвихідь, – ділився своїми міркуваннями старший інспектор КВІ Виноградівського району Державного Департаменту України з питань виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, старший лейтенант внутрішньої служби Володимир РЕБРИК. – Якщо проаналізувати, то майже всі злочини скоєні з матеріальних мотивів. У нас на обліку станом на 26 грудня перебувало 211 громадян, які відбувають термін умовного засудження (з них 25 жінок). З місць позбавлення волі торік повернулися 19 осіб. Різними бувають обставини, які штовхають людей на злочини, в тому числі на вбивства. Складні лабіринти долі часом приводять на «зону» навіть людей освічених, які закінчили університети з червоними дипломами. І таким гроші, наче марево, затьмарюють розум, а далі хтось «підставив» – і ти вже «на нарах». Буває і таке: мати померла, батько, залишившись без роботи, подався на заробітки, а сини виживають самотужки. Безгрошів’я штовхнyло їх на злочин. Як наслідок, двоє братів уже судимі. Один із них тільки-но повернувся додому з місця позбавлення волі, невдовзі скоїв нове правопорушення – і знову на «зону». Здавалося б, парадокс, але каже: «Мені там краще – я ситий, маю роботу, мене ніхто не б’є». Але далеко не кожен із колишніх «зеків» так вважає…

 

Отож, якою є тюремна реальність з її усталеними порядками? Яким насправді є життя за колючим дротом? Хто може знати про це краще за людину, яка повернулася з місця позбавлення волі? Розповісти про життя за гратами «Новинам Виноградівщини» погодився ВАСИЛЬ (з етичних міркувань прізвище не вказуємо).

 

– «На нари» мене привели мій запальний характер і компанія. Бійка обернулася для нас тяжким злочином. Я відбував покарання у виправній колонії. Чотири з половиною роки здавалися мені цілою вічністю. Добре, що на «зоні» є виробництво, тож працював. Гроші готівкою ми не отримували – їх перераховували на рахунок кожного, хто трудився. Зате їх можна використати, придбавши щось у магазині, що працює на території колонії. Я зазвичай купував собі згущене молоко, печиво, сигарети.

 

В нашій камері було шість чоловік. Почергово прибирали в ній. До чистоти в камері ставлення працівників колонії дуже суворе і вимогливе. Та й загалом, життя «на нарах» є нелегким. Тюремна реальність насправді не така, якою вона змальована на екранах телевізорів. Молодь чомусь любить фільми про «зону», бо складається враження, що там гартується воля і сила духу. Гадаєте, бути «зеком» – круто? Думаєте, бачити сонце і блакить неба крізь решітку – прикольно? Та як важко не було б, утекти звідти нереально. Колонії побудовані ще за радянських часів. Передбачено все: висока огорожа, колючий дріт, сигналізація, собаки… Навіть спроби втечі не варто робити – тільки додаш собі строку ув’язнення.           

 

Що стосується тюремних порядків, то все детально згадувати й не хочеться – волів би забути. Розповім основне. У камері зазвичай один авторитет (лідер). «Молодняк» усі співкамерники пильно вивчають (що за людина, чим «дихає», чого від нього можна чекати, який злочин скоїв?). Бувають і бійки, але закінчуються вони покаранням за порушення дисципліни.

 

А щодо неписаних правил, то вони такі: по-перше, порядок у камері; по-друге, повага до старших (їх не можна гнобити, принижувати); по-третє, дотримання дисципліни (аби «не лізти на рожен» керівництву колонії). Можливо, цей список можна продовжити, але чи є в цьому сенс?

 

З презирством співкамерники ставляться до «крысятничества» і «шестерок» (назву ці поняття своїми іменами, принаймні так їх називають там, за колючим дротом). Зневажають (і це м’яко сказано) за найважчі в їх розумінні злочини – за зґвалтування і розбещення неповнолітніх. Ґвалтівники і педофіли – це як найнижча каста, це ізгої, вони приречені на презирство. Особливим є ставлення до кримінальних авторитетів, які вже зробили на «зону» кілька «ходок».

 

…Коротаючи час, я читав книги. Хтось малював, деякі навіть писали вірші. Час від часу приходив священик-духівник. Проте виповісти йому свій тягар, що лежав на душі, я так і не наважився. Шкода, але минуле не перекреслити і почати нове життя з «клеймом» у біографії – «судимий» – ой, як нелегко! Однак за грати я повертатися не хочу. Та й іншим не раджу…