Ось уже більше десяти літ дзвонарем римо-католицького храму, що розташований у місті, є Юрій Федорович Неймет.
Цей пунктуальний чоловік завжди першим поспішає до церкви, скликаючи вірників дзвонами до Служби Божої. Свого часу дзвонарем цього ж храму був його тесть. Сумлінно виконує свої функції і Дюрі-бачі. І нині, на порозі 80-річчя, він охоче поділився своїми спогадами про те, як у його життя увійшло дзвонарство, про емоції, що супроводжують це священнодійство, про історію, силу і значення церковних дзвонів:
– У нашій сім’ї було шестеро дітей, я наймолодший (троє вже відійшли у вічність). До віри в Бога батьки прилучали нас змалку. Всією сім’єю ми ходили до церкви. Колись вважалося гріхом не піти до храму, маючи вільний час. А нині… Молодь здебільшого цікавиться комп’ютерами, мобілками, музикою…
Поряд із храмом діяла церковна школа, в якій нас учили монашки. Ми, хлопці, опановували не тільки основи релігійних знань, але й ази дзвонарства. Для нас це було цікаво, захоплююче. Ми поспішали до дзвонаря, бігли, ледь не билися – хто першим дзвонитиме в дзвони? Залюбки підіймалися на дзвіницю, із завмиранням серця бралися за мотузки і радо калатали в дзвони. Від їхнього сильного звучання ще довго дзвеніло у вухах, але радість від того дійства була безмежною.
Ми, хлопчаки, за дорученням дзвонаря радо дзвонили, скликаючи вірників до Служби Божої. Із дзвіниці, висота якої більше 40 метрів, спостерігали чудову панораму Виноградова. Тоді дерева центральної частини міста не були такими високими, як зараз, і виднілося на видноколі ген-ген далеко. А коли бачили, що похоронна процесія наближається, ми дзвонили, причому вже тоді знали важливі особливості (яким має бути звучання дзвонів за померлим чоловіком, жінкою чи дитиною, за якою, до слова, «плаче» маленький дзвін).
А ось на Службу Божу спершу скликає людей великий дзвін, через 15 хвилин – малий, а коли вже вона починається, велично лунають обидва. В народі кажуть: дзвони живих до церкви запрошують, хмари розганяють, а за мертвими «плачуть». Безперечно, вони мають велике значення в духовному житті людини. Саме з їхнім звучанням завершується наш земний шлях. І не злічити, скількох людей провели наші церковні дзвони в засвіти. Адже менший датований 1883-ім роком, а великий – 1928-им. Обидва були виготовлені на Ужгородщині. Я ж, будучи в поважному віці, радію, що церковні дзвони нині треба задіювати не так, як колись, – мотузками. Вже років 6-7 моє завдання, як дзвонаря, по-сучасному спрощене – потрібно тільки у визначений час натиснути на кнопку.
До 1959-го року, коли церкву відібрала радянська влада, дзвонарем був мій тесть – Михайло Гунцелізер. У 1989-му її було повернуто римо-католицьким вірникам. Дзвонарем тоді став Шоні-бачі Горват, після його смерті – Василь Епереші, а коли й він відійшов за земну межу (з 2002-го року), цю місію виконую я. Зранку відчиняю двері церкви, а ввечері зачиняю. Цілий день вони гостинно відкриті і для вірників, і для туристів. Цікавляться люди нашим храмом, який є історичною пам’яткою. Їдуть до нас туристи з Росії, Угорщини, з різних областей України.
…Колись давно перед грозою дзвонили дзвони всіх церков. Люди вірили, що це відвертає бурю, відганяє градобій. Вірю в це і я. Та й досі пам’ятаю, як моя мама розповідала мені, коли я ще дитиною був, що давно колись церківники та дзвонарі жили близько біля церкви. А вулицями щоночі з лампашами (світильниками) ходили по двоє-троє нічних охоронців міста. І якщо вони бачили, що десь спалахнула пожежа, починається паводок чи інша біда, то бігли до дзвонаря. Він дзвонив, сповіщаючи людей про лихо, і всі гуртом його долали. Звук тоді був особливий – у таких випадках калатати треба було в один бік дзвону, а не в обидва, як зазвичай…
А силу церковних дзвонів, які скликають людей на Службу Божу, я відчуваю щодень. Їх звучання додає мені наснаги, дарує Господню ласку і благодать. А як велично звучать вони у Великодні дні, звеселяючи серця вірників, наповнюючи їхні душі радістю… І я вірю: поки звучатимуть церковні дзвони – житиме віра, не знищуватиметься й духовність.
