У покійного батька було дві сестри. Марія і Гафія (за своїми чоловіками Шовак і Цар) – мої тітки. Надзвичайно пестливе і лагідне це слово, яким величають діти рідних нянька. Настільке воно близьке серцю, що інколи, здається, тітка – друга матір. І воно, може, справді так. Безліч випадків згадується, коли вони були міцною опорою в житті.

Їхні ласкаві розмови, добрі й мудрі поради ставали у великій пригоді як мені, так і брату, сестрам. Душевне піклування про нас полягало не лише в одних пещених словах, але й справах-допомогах. Не раз, приміром, коли вертався з восьмирічної школи нижнього кінця села у верхній Лозянський, а це мінімум чотири кілометри, то тітка Марія, як завжди, навмисно стояла біля хвіртки своєї хати, що посеред населеного пункту, аби ніжно, а то й силоміць запросити до себе і ситно нагодувати борщем та іншими смачними стравами чи почастувати сливами, солодших, увижалося, ніде більше у білому світі нема. Не менш гостинною повсякчас була і тітка Гафія, від якої ніколи не чув сварливого злого слова. Надзвичайно прикро, що обидві передчасно пішли у потойбічний світ. Але тітки ще є, живі. Це ті, як казати по-закарпатськи, котрі падуться (спадкуються) по дружині Марії. Серед них і Калина Чорней. Теперішня зустріч з нею, на жаль, виявилася за сумних обставин – під час останнього прощання з тещею, а її сестрою Євою, яка спочила вічним сном. Але завжди приємно побачитися і поговорити з нею. Подумалося: а чому б не розповісти про земну долю простої людини? Рідні теж заслуговують на журналістську увагу…

Родом вона з Буківця – села під шовковою полониною. Батько Василь і мати Гафія Гаврани ростили їх аж восьмеро: Василя, Федора, Анну, Івана, Марю, Калину, Єву та Михайла, половина з яких згодом розлетілася з сімейного гнізда хто куди – у Кольчино, Річку, Міжгір’я. Зайве казати, як важко було стільки ротів прогодувати, особливо у дійсно кризові часи, що спіткали горян у 30-х роках та в післявоєння минулого століття. «Добра тоді не було», — коротко характеризує пору дитинства і юності Калина Василівна. У 23 роки вийшла заміж. Нареченим став сусідський легінь-ровесник Василь. Спершу жили під батьківською стріхою, потім з старої хижки зладили собі окремішній кут. Та треба було знову будуватися, бо почала гнити деревина і валитися оселя. Їм судилося не лише в парі жити, але й спільно працювати в ізківському колгоспі. Чоловік все життя був трактористом, а вона — рільником.

Шкрябала мотикою пісну і кам’янисту гірську землю, вирощуючи булі, кваки, капусту… У ланці, каже, налічувалася мізерна кількість картоплярів, зате гектарів для обробітку було ого-го. Траплялося, що викопували булі аж на Митря – це тоді, коли вже сніг порошить ниви. Пригадує гіркий випадок колгоспного життя. Урожай картоплі був на диво щедрим, отож вирішила без дозволу взяти додому відерце бараболь для насіння. Та ба, на дорозі трафився голова колгоспу. Поплатилася великим штрафом на той час – 50 радянськими рублями. Довго карталася, ліпше б купила, бо кілограм другого хліба коштував 6 копійок.

— Хоч тяжко сьме робили, але файно прожили з чоловіком, — підсумовує тітка подружнє життя. І не приховує таємницю їхнього щастя – одне одного поважали, у всьому було взаєморозуміння. Дуже жаліє, що так і не справили золоте весілля. Чотири місяці не вистачило до славної шлюбної дати, бо, підкошений хворобою, Василь Онуфрійович, з яким вивели у світ дочку Анну і сина Івана, царство йому небесне, сім років тому помер.

І тепер тітка у жвавому русі, турбуючись за домашнє газдівство: пряде вовну, тче джерги, плете светри, камізельки, капці… Навіть ще почимчикує у ліс по гриби. За характером глибоковіруюча, щиро в молитвах дякує Богу, що подарував втіху від чотирьох онуків та п’ятьох правнуків. Особливо з нетерпінням чекає майбутнього Бабиного вечора. Наступного року 18 січня тітка Калина справлятиме красний ювілей – 80 літ.

— На Бабинець я буду нівроку баба, — оптимістично фіглює.

За похорону сестри Єви тітка журно зітхнула з приводу ще однієї печальної причини, констатуючи скорботні цифри: «Вже лишилося нас з восьми лиш двоє». Що поробиш, таке воно, життя: роки пливуть – ряди родини рідіють. Та смуток скорочення чисельності колишньої багатодітної сім’ї згладжує нова радість – розмноження роду новими поколіннями. До речі, її єдиному живому брату Івану, а нашому вуйку, який оселився у Річці, йде 87 рік.

Тітка – це одна милість і святість у родині. Недарма на честь таких кровних жінок на Міжгірщині із сивої давнини навіть існує присілок Тітківці, що підпорядковується Торунській сільраді, пише Василь Пилипчинець., газета "Новини Закарпаття".

• закарпатка
• життя
• вовна