Моя давня подруга із Закарпаття Марія вісім років тому виграла зелену карту. А я — ні.
Ми стояли біля дзеркала в університеті, дожовували булки з родзинками. До нас підійшли двоє молодих людей, запропонували участь у лотереї.
- Давай! - підбивала мене Марія. - Там горизонти! Світ відкритий, усе для людей!
Через деякий час зателефонувала з доброю звісткою - машина обрала її прізвище. На підготовку до виїзду мала трохи більше як півроку. Марія записалася на курси англійської, паралельно вчилася на перукаря.
Далі почали відбуватися якісь незрозумілі речі. Марія познайомилася з жінкою. Та мала їй допомогти оформляти документи - за 5 тисяч доларів. Гроші подруга десь дістала, але оформлених паперів не отримала.
Після цього Марія сильно захворіла. Мені призналася, що впала в депресію, коли зрозуміла, що позбулася грошей, а виїхати з країни не вдасться. При собі мала сильні антидепресанти, час од часу мала з'являтися на плановому огляді в лікарні для психічнохворих.
Зараз Марії 30 років. Вона незаміжня, ніде не працює. Цілими днями копирсається на грядці біля будинку. Каже, любить доглядати за квітами.
Іншій знайомій пощастило більше. Після повідомлення про виграш у лотереї вона почала шукати чоловіка для фіктивного шлюбу. Знайшла в Коломиї. Перед тим, як їхати на співбесіду в посольство, Наталка кілька днів носилася з паперами, де були виписані всі можливі питання до подружжя. Разом зазубрювали відповіді, зробили весільну фотозйомку. Коли вийшли з посольства після співбесіди, перше, що випалила Наталка: "Невже на..бали?"
Уже п'ятий рік вона живе в Чикаго. Останнє повідомлення в "Одноклассниках" я отримала від неї взимку: "Та ні фіга тут доброго нема. Таку несвободу ще тре пошукати. Зате маю гарного чоловіка".
