Міцний, як криця, шлюб Литваків з Голятина. Відтоді, коли на весільному рушничку поєднали свої долі 91-річний Ілля Васильович та 86-літня Марія Іванівна, вже минуло нівроку 65 років.
За народним звичаєм рекордного періоду спільне родинне життя чоловіка з жінкою мудро йменують залізним. Погодьмося, рідко кому з подружжя доля дарує так довго крокувати плічопліч сімейною стежиною…
Закохалися на фашанках
Союз закоханих сердець, за їхніми скупими спогадами, скріпився за таких обставин. Хоч жили неподалік одне від одного, а ближче познайомилися на фашанках —так називалися сільські танці, що проводилися у вихідні чи святкові дні під час м’ясниць безпосередньо на подвір’ї чиєїсь хати у теплу пору або за холодного сезону в приміщенні, яке слугувало за читальню. Весілля, яке відбулося у четвер 20 травня 1947 року, тоді справляли не так гучно, як тепер. Напрочуд теплої і сонячної погоди після вінчання у церкві молодята у домотканому святковому одязі сіли за столи, накриті перед оселею батьків нареченого, що знаходилася у сусідстві з Божим храмом.
Згодом у пари з’явилося троє діточок – два сини та дочка. Щоправда, Анна померла через кілька місяців після народження. Купили у стрия стару хатину, й своїми силами ліпили родинний дім – столярні вироби виготовив сам газда Ілько, котрий добре знався у цьому ділі.
У кожного з них своя доля дитинства. Марія Жентичка (дівоче прізвище) виявилася найстаршою і єдиною дочкою серед 5 дітей у сім’ї батьків. Натомість Ілько Литвак – наймолодшим з 4 дітей. Всього рік мав, коли помер батько. Обидві родини жили сутужно.
Іллі Васильовичу суджено було брати участь у Другій світовій війні у складі угорської армії. В одному з боїв його важко поранило у коліно, що далося боляче знати на все життя. Більше тижня добирався з Будапешта у свій край. Після війни зводив усілякі об’єкти у різних куточках України. Та найбільше столярував на дому. Майстрував як двері, вікна, так і ліжка, полиці, мурував печі, навіть кошики з лози плів…
Марія Іванівна 26 літ працювала у шляховій організації, яка облаштовувала дороги, споруджувала мости як на Міжгірщині, так і на Тячівщині, Хустщині. Неодноразово доводилося жінці ночувати в чужих селах, залишаючи дітей на чоловіка. Робота була ручна, здебільшого з лопатою та мотикою гребла кювети. Та особливо мозолястим виявився труд, коли дробила каміння з місцевого кар’єра на так звані гонти. Не раз і не двічі розбиті камінці калічили руки, ноги, а то й очі.
Дід Ілько з війни навічно здружився з люлькою
Старість, як не кажи, не дуже радість. Здоров’я підводить стареньких на схилі літ. Ілля Васильович так і каже: “Не робити, не сидіти”. Водночас Марія Іванівна підтакує: “На ліках жиємо”. Син Василь, який добросовісно офіцером пропрацював у райвідділі міліції і нині на пенсії, з Пилипця, де тепер мешкає, доставляє необхідні ліки, а Михайло – у минулому електрик автопідприємства – з дружиною Магдалиною, живучи стріха в стріху, милосердні опікуни. Марія Іванівна дуже шкодує, що вже три роки не може сходити до церкви. Зате Ілля Васильович до цього часу дружить з люлькою, ще кілька літ тому з нею не розлучався навіть за їзди на велосипеді. Бувало, що й три пачки цигарок за день викурював. Вперше зафайчив на війні. Там випадково і знайшов люльку, яку підремонтував і не уявляє без неї себе. З його способу буття парадоксально виходить, що тютюн – це еліксир життя, а не шкода здоров’ю.
Литваки глибоко віруючі люди. Про це свідчить і хрест біля хати, що встановлений на валуні з сивої давнини. До речі, Ілля Васильович колись був і старостою в церкві. Дотепер молитви до Всевишнього допомагають їм продовжувати свій вік. Дасть Бог, що стареньке подружжя відзначить і вдячне весілля, яке датується 70 роками життя в парі… Многая і благая вам літ, шановні!
