Між Міжгірщиною та Виноградівщиною, зрозуміло, є певна різниця.
Хоча б та, що перша розташована високо в горах, а друга – в пониззі. Де вершини, там холодніше, а де рівнина – тепліше. Ландшафтна відмінність двох закарпатських регіонів здавна позначається у господарюванні на городах: у долинах щедро плодоносить всіляка овочева і фруктова рослинність, тут зазвичай і раніше садять та швидше збирають урожай, ніж під бескидами. Але всетаки несхожість поволі стирається. Адже Верховина останнім часом активно взялася за виноградарство.
Якщо Міжгір’я, знаходячись у долонях гір, ще сяктак зручне для виноградників, то сенсацією стає їхня поява у піднебессі. У Пилипці аж біля самого водоспаду Шипіт цим ділом, скажімо, успішно займається Василь Шкирта. Здивував і невтомний газда пенсіонер Іван Нірода, котрий у буйновітровому узгірку Пазиний Верх, що на Синевирському перевалі, теж вирощує виноград, з року в рік дбайливо пестячи його працьовитими руками.
Виноград – це як краса на подвір’ї, так і користь для столу. Верховинці всетаки примудрилися мати власного виробництва десертні соки та компоти, поживне варення, смачний мармелад. Якщо раніше з Виноградова чи інших низинних закарпатських районів напередодні новорічних, різдвяних чи великодніх свят традиційно завозили крамарі вино на Міжгірщину, то зараз з корчаги у бокали горяни гордо наливають власний сонячний трунок. Приїжджі, котрих частують місцеві гостинні господарі садів, бо є чим поділитися, кажуть, що під час споживання їм навіть учувається специфічний смак смерекової хвої.
І все ж коріння виноградарства у горах давнє. Твердять, що піонерами вирощування винограду ще за австроугорської влади у Воловому (теперішньому Міжгір’ї) були вже покійні Михайло Куричка, Іван Бобер, Степан Пудяк, Дмитро Шурдюк… А справжня виноградна лихоманка у краї синьогір виникла на зламі тисячоліть. Так принаймні свідчить Іван Гримут. Хтохто, а він — уже досвідчений фахівець цієї справи, якого цімбори весело йменують радником із застосування виноградника. Саме він є і головою тутешньої спілки любителів виноградарства, що називається “Грона Верховини”. Створив її за підказкою друга, на жаль, якого вже нема в живих, колишнього головлікаря центральної райлікарні Іллі Шанти.
Завітали ми і в Тересву до знаного садоводаенциклопедиста Івана Ілька. До речі, садиба тячівця уквітчана понад двома сотнями виноградних сортів. Іван Іванович погодився приїхати у верховинську столицю, де на засіданні спілки доступно розповів цілу низку цікавих речей, які стали усім у великій пригоді. Іван Гримут сповіщає, що нині в складі “Грон Верховини” налічується 50 аматорів, а правою рукою голови називає Івана Макару та Михайла Блецкана, за фахом біолога. Пан Михайло, до речі, традиційно вручає місцевій Петропавлівській церкві власне вино для причастя парафіян. І на подвір’ї храму за його сприяння посаджено виноградні кущі.
Перераховує Іван Гримут своїх інших активних помічників – верхньобистрянця Володимира Сита, майданця Степана Звірка, новосільчанина Любомира Запотічного, земляківміжгірців Івана Костя, Михайла Дербака, Дмитра Шуберта, Миколу Янчика, Давида Волошина, Івана Гайовича, Володимира Казибріда... Що не село, то імените своїми виноробами.
Співрозмовник зізнається, що захоплення виноградарством почалося, коли перший сусід – брат Петро подарував один кущик. І з того часу нема спокою – майже довкруж будинок оповився виноградником. З дружиною Ганною Михайлівною виплекали півтора десятка ранніх європейських сортів. Деякі вирощені грона важать й понад два кілограми.
Хоч 75річного ветерана праці, добре знаного в районі, спіткала на старості інвалідність, але з улюбленим ділом й гадки не має розлучатися. Радий дати консультацію з агротехнічних чи будьяких інших заходів захожому чи просто по телефону кожному початківцю, ініціює раз за разом проведення нарад членів любительської спілки. “Всю душу треба вкладати у виноградну справу, якщо хочеш мати з неї хосен у наших рідних горах”, — поділився таємницею Іван Йосипович під час бесіди у нього вдома, підкріпивши слова децою хмільної чачі, повірте, надзвичайно ароматної.
