Де тільки нині нашого люду немає: у країнах Єропи, Росії, Близького Сходу, Америки. Добралися вже й до дуже віддаленого п’ятого континенту – Австралії. А все в пошуках заробітку.
…Восени минулого року двом братам, 35-річному Іванові та на три роки молодшому Петру — жителям одного з передгірських районів нашого краю, зателефонували аж із російського міста Сочі. Там конче потребували робочих рук, бо зривалися строки здачі олімпійських об’єктів. Варто зауважити, що молоді будівельники, не маючи жодної відповідної освіти, добре освоїли цей фах і зажили собі доброї слави як удома, так і на заробітках. Отож росіяни залишилися задоволеними їхньою роботою й добре заплатили. Та сидіти всю зиму без роботи чоловіки не могли, тим паче старший із братів уже одружений, проживає з родиною окремо й має на утриманні непрацюючу дружину та двійко малолітніх діточок. Тим часом про добрих майстрів докотилася слава й до української столиці. Хтось із знайомих бригадирів порадив київському будівельному «фірмачу» закарпатців. Той зателефонував їм і попросив негайно виїжджати на виконання внутрішніх оздоблювальних робіт. Брати страшенно зраділи такому щастю, адже уже більше півзими просиділи вдома, й того ж дня помчали купувати квитки на потяг.
Поїзд «Ужгород – Київ» прибув до столиці без запізнення. Чоловіки подумки уже були на новобудові й дорогою до маршрутки гомоніли між собою про сучасні оздоблювальні матеріали. Та враз перед ними з’явилися люди у формі. Брати гадали, що міліціонери перевірять їхні документи й відпустять. Та не так сталося, як гадалося. Попервах почалися розпитування: хто такі, звідки і, головне, для чого приїхали в столицю? Позаяк потяг прибув із заходу, то про заробітчанство ніхто із стражів порядку й слухати не хотів. Міліціонери відразу запідозрили в них потенційних майданівців й запросили «пройти з ними». Із закарпатцями дуже добре «попрацювали» правоохоронці. Та так, що ті й досі не можуть оговтатися. Їх неймовірно залякали. Вони навіть зараз своїм найближчим родичам бояться щось розповідати, як вони самі висловилися, про «каталажку» (ізолятор тимчасового тримання). А закінчилося їхнє безпідставне затримання тим, що все-таки вони якось зуміли додзвонитися своєму роботодавцеві. Той через дві доби приїхав, підтвердив їхнє алібі, і затриманих змушені були відпустити. Неабияк налякавшись столичної міліції та надивившись на «порядки», що панують в місцях, де утримуються їхні «колеги по нещастю», залишатися працювати у столиці закарпатці не захотіли. Врешті вдихнувши свіжого вільного повітря, чоловіки поспішили на залізничний вокзал. І тепер каються, що повелися на ті обіцянки про добрі заробітки, й божаться, що більше їхньої ноги в Києві не буде.
До речі, обидва брати нічого спільного з Майданом не мають. Політикою вони не цікавляться взагалі.
Але, на жаль, не знають вони своїх громадянських прав. Такою необізнаністю українців користується міліція, яка не церемонилася із безпідставно затриманими. На закарпатців у відділку прикрикнули, залякали, для кращого ознайомлення із «життям» в’язнів помістили в ізолятор тимчасового тримання. Тому й не дивно, що після такої «профілактики» заробітчани бояться щось розповідати навіть своїм рідним.
ПОРАДИ ПРАВОЗАХИСНИКІВ, ЯК ЗАХИСТИТИСЯ ВІД МІЛІЦІЇ
Голова правління Громадянського комітету захисту прав громадян Микола Козирєв радить краще уникати зустрічей з правоохоронцями, та якщо все ж вона відбулася, то варто пам’ятати про таке:
потрібно поводити себе максимально коректно, але з гідністю;
ввічливо, але наполегливо змусити міліціонера представитися, якщо він не зробив цього сам. Відтак, не кваплячись, занотувати усі його дані;
спокійно вимагати пояснень про причини затримання чи інших дій, що обмежують вашу свободу;
незаконні дії міліціонера оскаржити прокуророві;
відповідати на будь-які питання міліціонера – справа добровільна. Обов’язок відповідати настає тільки у випадку офіційних слідчих дій «під протокол».
Віталій Пумпинець, газета "Новини Закарпаття".
