У далеких п’ятдесятих роках минулого століття у світи далекі роз’їхалося чимало квасівчан: одні на хліб подалися заробляти, а інші освіту здобувати. Серед них – і брати Юлій та Павло Гопаки, які, навчившись художнього ремесла в Ужгородському училищі та у Львівському інституті мистецтв, виїхали до Мінська й там оселилися назавжди.
Юлій, 1935 р. н., став відомим у Білорусі майстром пензля та інтарсії, його твори (панно) прикрашають навіть тамтешній парламент та інші урядові споруди. А сам він – один із сонму найзнаменитіших художників сусідньої країни. Нещодавно митець приїхав у рідне Квасово, мріяв на старості літ тут, на вітцівщині, трохи пожити, тобто довікувати… Зустрічався з односельцями, зокрема, спілкувався з сестрою Марією, другом дитинства Іваном Білкеєм, який довгі роки директорував у місцевій дев’ятирічці, тішився-радів отчій землі та рідному порогу.
А в один із днів йому стало зле – літній уже чоловік утратив свідомість. Родичі зателефонували на “швидку”, лікарі хоча й приїхали хутко, але зарадити нічим уже не змогли. Причиною смерті став гострий інфаркт міокарда, тим паче, що художник нещодавно переніс інсульт. Поховали небіжчика в понеділок на цвинтарі над тихоплинною річкою Боржава. До речі, квиток назад, до Мінська, він придбав на 13 серпня. На жаль, не судилося йому вже більше пакувати валізи та їхати до Білорусі – на землі, де народився, його серце зупинилося навіки. Родичі, друзі, знайомі, односельці тут провели його в останню безповоротну дорогу.
Невже приїхав до рідного порога, аби померти? Можливо, що така вже доля в цього чоловіка. Не заперечує цього і священик отець Віталій, який каже, що людину завше, особливо на старості, тягне-манить у рідні краї. До речі, останніми трьома місяцями у Квасові не було, слава Богу, жодного похорону, а ось на тижні, що минув, на кладовищі виросли аж три свіжонасипані могили.
