— Василю Васильовичу, а ти пригадуєш свій перший малюнок?

 

— Почав малювати з тих пір, відколи себе пам’ятаю. А першим серйозним моїм твором був зображений…автобус. Цей давній і незабутній день, мов вчорашній — так цупко мені закарбувався у голові. Я тоді був першокласником. Нашу Міжгірщину, а особливо Тереблянську долину систематично відвідували відомі художники з різних країв, у тому числі метри закарпатського живопису Манайло, Коцка, Кашшай, Ерделі, та хіба всіх перелічиш. Якось наша вчителька запросила в школу на урок малювання самого Бокшая, який з мольбертом мандрував по синевирських околицях. Корифей не лише не відмовив у візиті, але й приділив велику увагу дітворі. Переглядаючи мій альбом, він чомусь зупинився на малюнку автобуса. Зосередженим і серйозним поглядом оцінював мою дітвацьку фантазію, а після висловив схвальні слова. Його відгук був, наче бальзам на душу. Вірите чи не вірите, а вже тоді я відчув себе художником, а точніше і справедливіше сказати — повірив у свої перші мистецькі сили. Безумовно, я дякую Богу за таку зустріч, бо саме вона стала першоджерелом у виборі професії, яку шаную і горджуся нею.

 

— Гама кольорів багата, отож цікаво дізнатися чи буває у художника з-поміж них якийсь улюблений?

 

— Мені, приміром, до вподоби зелений. Він особливо приємний моїй душі з дитинства. Вважаю його чарівним і надихаючим у творчій роботі. Я б сказав, що зелений колір — це мій талісман. Він супутній мені у вдачах життєвих.

 

— З цього приводу хочеться випитати ще один секрет: коли в тебе виникає найкращий мистецький настрій?

 

— Можливо, що й здивую відповіддю. Найчастіше…опівночі. О другій-третій годині можу прокинутися і піти в майстерню, щоб малювати до ранку. В цей час, як ніколи, тиша і спокій, думки розвиваються, легко малюється. Одне слово — одна насолода у творчості.

 

— А яка пора року приворожує?

 

— Осінь. І тільки осінь, бо тоді милуєшся останньому в році природному теплу, ласкавому сонцю. Ця пора для художника винятково комфортна, дуже легко, я б сказав, соковито малюється.

 

— З сюжетів яким віддаєш перевагу?

 

— Інколи на мою адресу закидують звинувачувальний докір, що, мовляв, вдаюся до різноманітної тематики, манер. У моєму смаку будь-які жанри, теми, це мій особистий стиль. Хіба то хиба, коли людина володіє багатьма мовами і розмовляє на них?

 

— Ти головний ініціатор створення і голова спілки художників “Карпатські кольори”, яка за свої короткі п’ять років існування позитивно дала про себе знати. Який мотив створення вашого осередку?

 

— Насамперед — зберегти верховинське мистецтво, донести його дух до майбутніх поколінь. Дуже тішуся, коли юнь цікавиться нашою справою, допитливо розпитує. Це, вірю, спадкоємці нашої професії, не виключено, що хтось з них у недалекому часі й, дивись, стане генієм. Скажімо, мене дуже порадувало, що після отримання азів рисунку синевирка Людмила Бобик стала першою із земляків студенткою художнього коледжу, зараз успішно навчається вже у художньому інституті. І таких буде чимало, самі краєвиди спонукають до здобуття нашого фаху. В творах закарпатських майстрів, передусім Йосипа Бокшая, Адальберта Ерделі, Федора Манайла часто-густо зустрічаєш синевирські родзинки, які їм принесли світову славу. За ними, щоб зобразити, вони подорожували з Ужгорода, а для тутешньої молоді натура під боком. Лиш сідай за мольберт і малюй! Сподіваюся, що лави “Карпатських кольорів” поповняться новими іменами і талантами. Приємно сповістити, що стати членами осередку виявили бажання відомий на Україні скульптор Петро Штаєр, який родом з Колочави, а нині проживає у древньому Львові, а також заслужений майстер народної творчості Юрій Павлович, який займається різьбою з дерева, талановитий і працелюбний дизайнер Оксана Романишина. До речі, в наших рядах — заслужений художник України Василь Свалявчик, один з теперішніх провідних живописців Закарпаття. Ми не ганяємося за тими, хто титулований, головне, щоб вони були добросовісними, які знають і цінують мистецтво.

 

— “Карпатські кольори” спроможні похвалитися багатьма корисними справами, бодай організованими 11 пленерами. А що ще в найближчому плані?

 

— Хочемо нарешті видати альбом під поки що умовною назвою “Мистецтво Міжгірщини”. Це вкрай необхідна річ. Розуміємо, що це складна справа, але постараємося. Надіємося і на фінансову допомогу спонсорів.

 

— А хто для тебе з митців кумир?

 

— Золтан Шолтес. Я його не тільки бачу, але відчуваю.

 

— Кого з колег з числа міжгірчан, назвав би, котрих вважаєш найбільш здібними?

 

— Іван Вегеш – це талант. Це не лиш моя думка. Івану тонко вдається історичний жанр верховинської теми. Імпонує і його людська натура — щирість, скромність, доброзичливість.

 

— А для чого у твоїй майстерні стільки багато старовинних речей?

 

— Приміром, давній посуд, переважно дерев’яний, часто використовую для малюнків на картинах. Але це не головне. Одяг з домотканого полотна, сорочки-вишиванки, рушники, скатертини, які пестять зір ніжним орнаментом, або знаряддя праці з старожитності, церковні образи, книги минулих літ — все це експонати для краєзнавчого музею, який планую відкрити у рідному селі. Це моя мрія з мрій.

 

— Отож, бажаємо успішно реалізовувати намічене. З святом, художники Міжгірщини, нових творчих дерзань!