Прізвище Метенько у закарпатській міліції досить відоме, колись один з Метеньків очолював ужгородських правоохоронців. Тож я поцікавився, чи Павло Іванович продовжив династію правоохоронців?  Виявляється,  його батько був  робітником, а мати працювала фельдшером у с. Дусино Cвалявського району.   Спершу  Павло  мав намір  здобути фах столяра, навчаючись в Ужгородському ПТУ № 6.  Навіть  працював  на Свалявському лісокомбінаті.  Але  в армії, яку проходив на Львівщині,  пізнав  справжню школу життя. Маю у своєму послужному списку 21 стрибок з парашута. 

 

-- А  який був шлях в ОВС? 

 

-- Мені, як  і багатьом  молодим людей, які поверталися тоді з війська, запропонували службу  в органах внутрішніх справ, --   зауважує Павло Метенько. --  З роботою міліції я був слабко обізнаний, практично все для мене тут було нове. Хоча армійське загартування неабияк пригодилося.  Починав я свою роботу в ОВС на Свалявщині старшиною відділу Державної служби охорони при УМВС.  Не вистачало спеціальної освіти, тож  через рік довелося вступити  у Львівську середню спеціальну школу міліції, де провчився стаціонарно два роки. Повернувшись,  отримав  направлення  в карний розшук Мукачівського райвідділу міліції. А тут --  Чорнобиль… Потрапив я туди на початку травня, майже одразу після катастрофи. Працював у карному розшуку Чорнобильського райвідділу міліції.  У будинках вивезених із зони людей  залишилося  майже все нажите добро, багато цінних речей. Усе це не залишилося поза увагою зловмисників, отож нам доводилося майже щоденно виловлювати мародерів, розкривати інші злочини. Пробув я в Чорнобилі майже все літо. У серпні вступив у Київську вищу школу МВС СРСР.  У 1988 році  спалахнув  азербайджано-вірменський конфлікт у Нагірному Карабасі. Нас кинули туди, де я  пробув майже чотири  місяці.  Щоправда, служба у гарячій точці  залишилася лише сторінкою в моїй біографії, а ось  щодо правоохоронної діяльності, то вона жодних пільг мені не дала.  

 

--  І ось дипломований молодий спеціаліст повернувся додому…

 

-- Фахівців з вищою спеціальною освітою тоді в міліції було не так багато. Тож після повернення з Києва я очолив службу у справах неповнолітніх Міжгірського райвідділу міліції. Тут пропрацював два роки.  Оскільки   на той час я вже був одружений,  а з житлом в Міжгір’ї було проблематично,  тому я  погодився  на посаду старшого оперуповноваженого карного розшуку Свалявського райвідділу міліції. Та  90-ті роки минулого століття  видалися доволі  неспокійними.  У наше життя  увірвалися розгул бандитизму, рекет, насилля, замовні вбивства. Тогочасна міліція переживала не найкращі часи:  не вистачало  транспорту, пального,  засобів зв’язку, навіть  форменого одягу.  Зарплата була мізерною.  На криміногенну ситуацію  Свалявщини негативно впливав і той факт, що через район  проходила  автотраса Київ – Чоп.   Там періодично відбувалося пограбування вантажівок. Не допомагало ні патрулювання, ні інші заходи, які вживала  міліція. Зловмисники переодягалися   в міліцейську форму, по-різному маскувалися.  В одного з жителів Німеччини, наприклад,  в той час  викрали «Мерседес». На території нашої країни було тільки  одне таке авто. Зухвальці переодягнулися в працівників дорожньої служби, виклали спеціальне загородження. Законослухняний іноземець пригальмував, цього вистачило, щоб його викинули із-за керма. Та оскільки такий автомобіль одразу кидався у вічі, злочинці, мабуть, вирішили не ризикувати. Міліціонери знайшли  розшукуваний транспортний засіб згодом  на одній з вулиць Перечина.  А ще  був випадок з пограбуванням  вантажівки, яка  перевозила  велику партію італійського взуття. До речі,  в ті роки також  небезпечно було перевозити оргтехніку, підакцизні товари. 

 

Однак  не лише розбої і грабежі на дорогах доводилося розкривати в ті далекі 90-ті роки. У грудні 1996 року  група працівників райвідділу виїжджала на родинний конфлікт у райцентрі. П’яний глава сімейства ганявся із сокирою за дружиною і донькою. Схопивши малу, зачинився з нею в кімнаті. Переговори з ним нічого не дали, бузувір заявив,  мовляв:  доньку все  одно  вб’є, але перед цим кожні 10 хвилин відрізатиме їй пальці на руках. Для знешкодження зловмисника Іванові Орсагу, тодішньому досвідченому співробітнику міліції, довелося застосувати бойову зброю.  Дівчинку таки  визволили «з полону», а сам винуватець з пораненнями потрапив у лікарню.  Отаке було в нас життя…  

 

-- Логічно, що піднімаючись службовою драбиною, ви мали б  очолити райвідділ?..  

 

-- Майже так воно і сталося. У 2000 році  мене призначили на посаду  в.о. начальника Свалявського райвідділу міліції.  Але  викликав мене тодішній начальник обласної міліції Віталій Максимов. Поцікавився справами, зауважив, що район на доброму рахунку,  і я його нібито  влаштовував на посаді начальника. Та  досить  несподівано  Віталій Вікторович запропонував мені очолити… Міжгірський райвідділ. Ця посада тоді була  вакантною.  Так я вдруге потрапив у цей гірський край. Міжгір’я  після Свалявщини було порівняно  райським куточком. Хоча тут я зіткнувся з іншою проблемою. Кілька керівних посад були вакантними, а з’ясувалося, що призначати на них нікого: з числа сержантського складу ніхто не має відповідної освіти.  Тож у  перший рік мого перебування на посаді з Міжгірського райвідділу у різні навчальні заклади вступило одразу 19 осіб.  Весь час  роботи  на Міжгірщині я відчував, що  служба в   Чорнобилі та на Кавказі  не минула безслідно. Згодом, у віці 42 роки, я вийшов на пенсію, передавши керування Миколі Мушці, на сьогодні уже, на превеликий жаль, покійному. 

 

-- Як живеться колишньому оперативнику  на пенсії?

 

-- Я одразу «влився» у цивільне життя, очолив службу безпеки одного з банків, розташованих у Міжгір’ї.  Мені тут комфортно: свіже гірське повітря, привітні добрі люди,  спокій на вулицях. Понад 10 років я  тут. Так би мовити,  прикипів душею до цього краю.   

 

-- У житті правоохоронця, як зрештою, і в  кожної людини, велике значення має надійний тил...   

 

-- У мене тут повна гармонія. Хоча сімейні клопоти в основному лягали на плечі дружини, яка працює економістом в одній з установ Свалявщини. Правда, тепер їй уже легше, бо діти великі. Син Іван  після закінчення 9-го класу попросився на навчання в Мукачівський військовий ліцей, про який я навіть не відав. Хоча зізнаюся,  такого від нього  навіть не чекав. Пройшов відповідний відбір  і  опинився у цьому закладі. Тут його привчили до дисципліни й порядку. Далі  вступив  у  Хмельницький прикордонний університет.  Донька Ірина  навчається  на філологічному факультеті УжНУ. Сподіваюся, що не за горами той час, коли нашу оселю ощасливить сміх онуків...