Павло Бедзір – унікальна й геніальна зірка крайового мистецтва. Вона легко впізнається насамперед за графічними деревами – жорсткими, закрученими, неймовірними, фігуральними, дивними, схожими на людей. На людей сильних, цілеспрямованих, оригінальних.
Бедзірові дерева глибоко, розгалужено й міцночіпляються за душу, загартовуючи її. Це не живописні солодкуваті дерева – це дерева, які ставлять у серці й розумі карб, печать, зарубку. Коли я чую прізвище Бедзір, то уява моментально малює лисого колоритного синьоокого дивака і його фантастичні дерева, а далі вже талановитого нерозкриленого письменника Володимира Бедзира або відомого журналіста Василя Бедзіра. Тому я на одному подиху, за вечір, ознайомився з книгою Михайла Сирохмана «Павло Бедзір», котра побачила світ у «Видавництві Олександри Гаркуші».
НЕСФІЛЬТРОВАНИЙ, А РЕАЛЬНИЙ ПОЛІ-БАЧІ
Вельми цікаво, вельми. Адже тут фігура Бедзіра фігурує в обох головних іпостасях – людській і творчій. І най фігурує лише умовно вичерпно – мило те, що Полі-бачі в людській грані не фільтрований, а реальний. Приміром, зі своїми складними стосунками з дружиною Лізою Кремницькою та іншими жінками, зі своїм слабким газетним і сильним судовимвчинком стосовно найближчого приятеля Ференца Семана, зі своєю пристрастю до чарки й тимчасовими дозволами зависати в квартирі й усіляким алкоголікам, зі своїм серйозним крилатим твердженням, що завдяки голодуванню і йозі житиме до 120 років. І сюди напрошується: за децу Полі-бачі міг себе вважати ким завгодно - угорцем, українцем або русином, себто у випадку чого запросто пристосовувався до національних переконань цімбора по погару. Принаймні мій Полі-бачі – це космополіт. Але це дрібниці порівняно з тим, коли Полі-бачі в цілковитому хаосі, безпорядку в квартирі спокійно, впевнено йшов до мольберта і творив, творив, творив. Ясна річ, квартирний хаос частково свідчив і про душевний хаос митця, але все-таки йому вдалося створити кількадесят шедеврів, які вічно перехоплюватимуть подих. А який Бедзір карколомно зворушливий,коли, живучи постійно в нестатках, нерідко віддавав приятелям, знайомим і пройдисвітам картини чи задарь, чи дешево, чи на виплату! Але з іншого боку нічого дивного, все крутиться по своєрідному колу: приміром, Ерделі також міг запросто подарувати картину або в тяжкі часи віддати за банку меду, сала, масті.
Ясна річ, що коріння мого захоплення творчістю Павла Бедзіра тягнуться від захоплення Володимира Фединишинця та Ілони Мейсарош. Бедзірові дерева і портрети так званого серветкового жанру скрасили кілька книжок моїх батьків – роман «Бранці лісу» (акцентувати б, що обидва видання - 1993 і 2013 років), «Бойґов русін водьок» («Я русинська планета»), «Ув Енея чуб із сельдерея». Ну ймушу прорекламувати власну брошуру-інтерв’ю «Карпатська мантія американського професора», яка також оформлена картиною зі славнозвісного циклу «З життя дерев». Мені здається, що своїми неповторними деревами Полі-бачі втікав від так званого соціалістичного реалізму, від керуючої і спрямовуючої ролі компартії в мистецтві. Хіба до такої тематики можна придертися? Ну, звісно, що при великому бажанні партійні бонзи й кадебістські прихвосні могли прискіпитися й до зачіски Полі-бачія , але й у брежнєвський період дур мала межі. Аколи в часи незалежності свобода творчості набрала вольових обрисів, тоБедзір уже чувся в тематиці дерев, як риба у воді. Тому вже з різних причин гейби штампував їх, не маючи снаги відмовитися. Та й вік давався взнаки.
Саме Павлові Бедзіру я повинен завдячувати і з’яві своєму резонансному матеріалу «Майстри закарпуцької школи живопису». Нагадаю, що якби наприкінці 2011-го не скасували виставку Бедзіра в галереї «Ужгород» і не замінили її груповою молодечою мазнею, від якої Полі-бачі перевернувся в могилі, то найімовірніше, що й матеріал залишився б у моїй голові. Але це якби… Адже врешті новаторська «кандидатьска дисертація»так сколихнула мистецький бомонд, що мені вдалося її захистити від невизнаних островських лише карколомними зусиллями й безмежною затятістю. І це замість того, аби присудити мені премію Бокшая-Ерделі в номінації «Мистецтвознавча праця». Я цілком серйозно. Адже дисертація народила таку творчу дискусію, якої вже не буде ніколи. Ніколи! Е, ця історія така давня й зачовгана, що вже й нудить від споминів. Утім вихід книги Михайла Сирохмана спонукав озирнутися й у такому ракурсі. Тим паче провідний інтелектуал Закарпаття, одна з його мистецтвознавчих візитівок укотре рве павутину з наших запліснявілих мислей…
ДІЙСНІСТЬ І ЛЕГЕНДИ ПРО МИТЦЯ ПОВИННІ БУТИ БЕЗКОНЕЧНИМИ
Павло Бедзір для мене – це й надмогильна плита відомого письменника Василя Басараба, оформлена ґратажними деревами митця,крізь гілки яких сяє лик Христа; це й створена Павлом Ковачем феноменальна кімната Полі-бачія на вулиці Добоша, в якій прибитий до стіни черевик гуру йде вгору і в якій можна ознайомитися з бібліотекою філософа; це і пречудовий документальний фільм Лесі Кешелі «Чотири стихії»; це й скульптурне вольове обличчя йога роботи Івана Маснюка; це й збірка інтерв’ю Олександра Гавроша «Закарпатське століття: ХХ інтерв’ю», обкладинка якої притягує поглядом невиправного оптиміста;це й десятки статей, інтерв’ю з учнем Манайла й Контратовича, котрого письменники, журналісти обожнювали; це і близько ста корифейових вкліпокових портретів письменника Володимира Фединишинця;це й безконечні візити в класичну гімназію до найчарівнішої жінки на планеті Марі, коридори якої на початку 2000-х скрашувала серія робіт з циклу «Життя дерев»; це й дивовижна інсталяція Михайла Ілька… Ну і насамперед яскраво незабутня виставка Павла Бедзіра в галереї Ілька в 2013 році, яка засвідчила, що розмова глядача з творами митця наживо суттєво різниться від розмови в альбомі або інтернеті.
Вважаю, що варто й схематично, традиційно описати 150-сторінковий альбом. Він поділяється на дві частини – текстову й репродукційну. Перша охоплює яскравий життєвий і модерний творчий шлях Павла Бедзіра. 20 глав помережані розлогими роздумами Полі-бачія про мистецтво, роль художника в суспільстві, власну творчу лабораторію під назвою «Монолог», урізноманітнені унікальними фото філософа, його родини, а також роботами, виконаними різною технікою. СпогадиДмитра Кременя й Павла Ковача про Полі-бачія мило увиразнюють текстову палітру. Як і біографічна довідка, перелік виставок, бібліографія. Друга ж частина видання представлена колоритними роботами митця – графічними, ґратажними, живописними. Графічна творчість Бедзіра – воістину неповторна, упізнавана з першого погляду. Такі роботи, як «Віки», «Чоловік, що сміється», «Танець», «Портрет», «Жіноча фігура», «Натурниця», «Композиція», «Пластичні можливості» примушують спочатку застигнути в захваті, а потім дивуватися й дивуватися, заглиблюючись у почерк митця, політ його фантазії. І наслідок – ваші розум, серце й душа окрилюються.
Колись Павло Бедзір епатажно кинув: «Якби була в мене жінка, то я б перевершив Пікассо». Після смерті волелюбної та творчо амбітної Лізи Кремницької художник, мабуть, шукав жінку, котра б лише стелилася, готувала їжу, прибирала, добувала картони, ґрунтувала полотна й тихо спостерігала, як він стоїть за мольбертом, народжуючи черговий шедевр. Як кажуть, мріяти – не шкідливо, шкідливо – не мріяти. Одне слово, другої Магдалини Ерделі Полі-бачі не знайшов. Натомість для Пабло Пікассо привести в майстерню розкішну й слухняну жінку було що плюнути під ноги. Звичайно, це жарт, але ж у кожному жарті є доля жарту. Словом, позавчора карколомний вислів Полі-бачія викликав усмішку, ба навіть сміх, натомість учора, коли художник ступив у вічність, - світлу задуму, а нині Полі-бачі реально здається мені Пікассо. Най лише закарпатського крою, масштабу, польоту, та все-таки…
І наостанок маю дяку самого себе легенько вишмагати. Як відомо, цьогоріч у липні ми з видавцем Олександрою Гаркушею стали лауреатами ужгородської премії ім. Петра Скунцяза упорядкування альбома «Шаржі Адальберта Ерделі». Нагадаю, що премія має три номінації – художня література, краєзнавство і альбомне видання. Аксіома, що Петро Скунць – геніальний поет, натомість сумніваюся в непересічності його краєзнавчого амплуа, до того ж цілком не розумію альбомного, яке відверто притягнуте за вуха. Тому логіка підказує, що для альбомних видань ліпше заснувати премію ім. Павла Бедзіра. Адже своєю неординарною мистецькою славою Ужгород зобов’язаний насамперед і Полі-бачію, котрий про себе по-філософському звисновкував: «Я грішний, бо збаламутив світ. Я можу піти в себе, але мені не дають цього зробити люди, бо треба їм дати те, на що вони чекають». Від Полі-бачія ми дочекалися чимало шедеврів, тому най Полі-бачі з того світу постійно бачить і чує нашу безмежну вдячність. Дійсність і легенди про митця повинні бути безконечними…
