Антоніо Лукіч – автор фільму «Мої думки тихі», що став чи не головною історією успіху нового українського кіно.
Друга повнометражна стрічка Лукіча має назву «Люксембург, Люксембург». Це історія про братів-близнюків, які вирушають на пошуки батька. Фільм знімали в Україні та Люксембурзі, а прем’єру стрічки з учасниками гурту «Курган & Agregat» планують на 2022 рік.
Редактор The Village Україна Ярослав Друзюк рік тому розпитав Лукіча про перші деталі фільму під час анонсу, а в травні й червні стежив за знімальним процесом у Лубнах і Києві, провівши кілька інтерв’ю з режисером і знімальною групою. Із цього всього вийшла історія про Антоніо Лукіча як режисера та «Люксембург, Люксембург» як його найбільш особистий фільм.
Вулиці райцентру в Полтавській області ще порожні, але на центральній площі стоїть шеренга з кількох десятків поліцейських. По діагоналі від них – оркестр і десяток дівчат із барабанами в білих спідницях і червоних сорочках. Музиканти починають репетицію, дівчата б’ють в барабани, темп їм задає лідерка гурту, яка диригує паличкою під колір спідниці. Звучить команда режисера рацією: оркестру треба посунутися праворуч, а головній барабанщиці Марині – вище піднімати ціпок. Оркестр посунувся, ціпок підняли вище – і репетицію сцени закінчено. До початку зйомок фільму «Люксембург, Люксембург» Антоніо Лукіча в Лубнах залишається одне – за традицією кіношників розбити символічну тарілку на щастя.
– Володя Яценко попросив мене перед «тарілкою» сказати якусь натхненну промову, – каже Лукіч про співпродюсера стрічки в колі знімальної групи, яка оточила його на площі. – Я довго думав, хвилювався. Але сьогодні хочу, щоб хвилювалися всі ви, а не я. Перед нами дуже складний і дуже цікавий проєкт. І я хочу, щоб це хвилювання було здоровим, щоб воно безпосередньо впливало на вашу відповідальність перед цією історією. Тому що фільм народжується тричі: на етапі сценарію, на зйомках і на монтажі. Давайте зробимо так, щоб друге народження цього фільму було хоча б трохи кращим, ніж перше.
«Ну все, давайте, з богом!» – закінчує промову автор сценарію та режисер Лукіч і розбиває тарілку об штатив.У першій сцені під оркестровий марш із шеренги курсантів виходить Раміл Насіров, співзасновник музичного гурту «Курган & Agregat», який разом із братом Амілем виконує головні ролі у фільмі. Раміл грає поліцейського Василя, за зразкову службу його нагороджують керівництво Національної поліції та мер міста, для цього він проходить центральною площею під «Запорозький марш». Мер і генерал вручають Васі нагороду, той відповідає: «Служу народу України!»
– Це і є магія кіно? – запитую в продюсера фільму Володимира Яценка, який стоїть поряд із наметом режисера.
– Ні, це поки ранкові конвульсії. От зараз, наприклад, будемо перекривати головну вулицю міста.До сьомої ранку на вулицях Лубен уже з’являються перші автівки. На час кожного дубля поліція перекриває ділянку біля центральної площі на Володимирському проспекті, відновлюють рух після того, як Лукіч дає команду: «Кадр є!» Після загального плану з проходкою Раміла та широкого плану барабанщиць переходять до наступного ракурсу з поліцейськими, але раптом починається дощ. «Усе нормально, тільки дощ повалив. У нас сьогодні вже були всі погоди, причому в одній сцені», – каже оператор крану, на якому знімають проїзд камери вздовж площі. Курсантам поліції в шерензі водночас розбивають намет і виносять пластикові стільці.
Лукіч продовжує зйомки, але дощ не вщухає, водночас на попередніх планах було сухо. «Антоніо, сорі, не можемо так знімати, треба, щоб хоча б моросило, а не така злива», – кажуть режисерові. Знімальній групі роздають заздалегідь підготовлені дощовики. Та щоб підстрахуватися та пов’язати різні плани, згодом знімають ще один дубль із вже намоклими барабанщицями. «Ми знали, що буде дощ, – каже Лукіч, коли я запитую про цей момент згодом. – Думаю, загалом це буде хмарна сцена».
Лукіч керує знімальним процесом із намета з системою плейбеку, на яку виводять матеріал із камери на крані. Намет стоїть з іншого боку площі, між режисером та акторами в кадрі – метрів зо 50, а також кілька десятків членів знімальної групи, які організовують процес: від продюсерів, оператора, звукорежисера та художника-постановника до художниці з костюмів і гриму та дівчини з хлопавкою.
Найбільш влучно роботу режисера якось описав Девід Фінчер: «Знімати фільми – це як малювати аквареллю. Але ти водночас стоїш за три квартали від полотна, а тримають пензлик 90 людей, якими треба керувати за допомогою рації». Лукіч починає морщитися, коли я наводжу цитату режисера «Бійцівського клубу» та «Соціальної мережі» у розмові про його фільм, але з цим визначенням погоджується:
– Режисура – це про те, щоб знайти людей, більш талановитих за тебе, і почати ними правильно маніпулювати. Звичайно, «маніпулювати» в хорошому сенсі, – каже Лукіч. – Режисер не може все взяти у свої руки, ти залежиш від багатьох людей і багатьох речей.Антоніо Лукіч – автор фільму «Мої думки тихі», що став чи не головною історією успіху нового українського кіно. Друга повнометражна стрічка Лукіча має назву «Люксембург, Люксембург». Це історія про братів-близнюків, які вирушають на пошуки батька. Фільм знімали в Україні та Люксембурзі, а прем’єру стрічки з учасниками гурту «Курган & Agregat» планують на 2022 рік.
Редактор The Village Україна Ярослав Друзюк рік томурозпитав Лукіча про перші деталі фільму під час анонсу, а в травні й червні стежив за знімальним процесом у Лубнах і Києві, провівши кілька інтерв’ю з режисером і знімальною групою. Із цього всього вийшла історія про Антоніо Лукіча як режисера та «Люксембург, Люксембург» як його найбільш особистий фільм.
Вулиці райцентру в Полтавській області ще порожні, але на центральній площі стоїть шеренга з кількох десятків поліцейських. По діагоналі від них – оркестр і десяток дівчат із барабанами в білих спідницях і червоних сорочках. Музиканти починають репетицію, дівчата б’ють в барабани, темп їм задає лідерка гурту, яка диригує паличкою під колір спідниці. Звучить команда режисера рацією: оркестру треба посунутися праворуч, а головній барабанщиці Марині – вище піднімати ціпок. Оркестр посунувся, ціпок підняли вище – і репетицію сцени закінчено. До початку зйомок фільму «Люксембург, Люксембург» Антоніо Лукіча в Лубнах залишається одне – за традицією кіношників розбити символічну тарілку на щастя.
– Володя Яценко попросив мене перед «тарілкою» сказати якусь натхненну промову, – каже Лукіч про співпродюсера стрічки в колі знімальної групи, яка оточила його на площі. – Я довго думав, хвилювався. Але сьогодні хочу, щоб хвилювалися всі ви, а не я. Перед нами дуже складний і дуже цікавий проєкт. І я хочу, щоб це хвилювання було здоровим, щоб воно безпосередньо впливало на вашу відповідальність перед цією історією. Тому що фільм народжується тричі: на етапі сценарію, на зйомках і на монтажі. Давайте зробимо так, щоб друге народження цього фільму було хоча б трохи кращим, ніж перше.
«Ну все, давайте, з богом!» – закінчує промову автор сценарію та режисер Лукіч і розбиває тарілку об штатив.
У першій сцені під оркестровий марш із шеренги курсантів виходить Раміл Насіров, співзасновник музичного гурту «Курган & Agregat», який разом із братом Амілем виконує головні ролі у фільмі. Раміл грає поліцейського Василя, за зразкову службу його нагороджують керівництво Національної поліції та мер міста, для цього він проходить центральною площею під «Запорозький марш». Мер і генерал вручають Васі нагороду, той відповідає: «Служу народу України!»
– Це і є магія кіно? – запитую в продюсера фільму Володимира Яценка, який стоїть поряд із наметом режисера.
– Ні, це поки ранкові конвульсії. От зараз, наприклад, будмо перекривати головну вулицю міста.До сьомої ранку на вулицях Лубен уже з’являються перші автівки. На час кожного дубля поліція перекриває ділянку біля центральної площі на Володимирському проспекті, відновлюють рух після того, як Лукіч дає команду: «Кадр є!» Після загального плану з проходкою Раміла та широкого плану барабанщиць переходять до наступного ракурсу з поліцейськими, але раптом починається дощ. «Усе нормально, тільки дощ повалив. У нас сьогодні вже були всі погоди, причому в одній сцені», – каже оператор крану, на якому знімають проїзд камери вздовж площі. Курсантам поліції в шерензі водночас розбивають намет і виносять пластикові стільці.
Лукіч продовжує зйомки, але дощ не вщухає, водночас на попередніх планах було сухо. «Антоніо, сорі, не можемо так знімати, треба, щоб хоча б моросило, а не така злива», – кажуть режисерові. Знімальній групі роздають заздалегідь підготовлені дощовики. Та щоб підстрахуватися та пов’язати різні плани, згодом знімають ще один дубль із вже намоклими барабанщицями. «Ми знали, що буде дощ, – каже Лукіч, коли я запитую про цей момент згодом. – Думаю, загалом це буде хмарна сцена».
Лукіч керує знімальним процесом із намета з системою плейбеку, на яку виводять матеріал із камери на крані. Намет стоїть з іншого боку площі, між режисером та акторами в кадрі – метрів зо 50, а також кілька десятків членів знімальної групи, які організовують процес: від продюсерів, оператора, звукорежисера та художника-постановника до художниці з костюмів і гриму та дівчини з хлопавкою.
Найбільш влучно роботу режисера якось описав Девід Фінчер: «Знімати фільми – це як малювати аквареллю. Але ти водночас стоїш за три квартали від полотна, а тримають пензлик 90 людей, якими треба керувати за допомогою рації». Лукіч починає морщитися, коли я наводжу цитату режисера «Бійцівського клубу» та «Соціальної мережі» у розмові про його фільм, але з цим визначенням погоджується:
– Режисура – це про те, щоб знайти людей, більш талановитих за тебе, і почати ними правильно маніпулювати. Звичайно, «маніпулювати» в хорошому сенсі, – каже Лукіч. – Режисер не може все взяти у свої руки, ти залежиш від багатьох людей і багатьох речей.
За інформацією видання The Village.
Слідкуйте за нами у Facebook та Instagram.
Також підписуйтесь на наш Telegram та Youtube.
Дізнайся першим!
