Народився Володимир Іванович Панасенко на Вінниччині, на батьківщині матері. Тривалий час його батьки жили там, навіть хату побудували. Виховували двох дітей – доньку Марійку та сина Володю. Та батько вирішив повернутися до отчого краю, до Оноку.
Дитинство Володимира промайнуло в Оноці, там закінчив 8 класів школи. Затим здобув спеціальність електрика в Мукачівському CСПТУ-1 – хотів мати фах, перш ніж вступати до Луганського (Ворошиловградського) вищого військового авіаційного училища штурманів. Цю мрію виношував давно, з дитинства займаючись авіамоделізмом. Завдячує цим своєму колишньому класному керівнику Дезидерії Юріївні Станинець, яка підтримала його захоплення.
А почалося все з навчального предмету «Природознавство», коли Володя за підручником зробив модель «Муха». Тих простеньких конструкцій (олівець із пропелером) він виготовив багато, роздав хлопцям. І літали вони по класу – ну, просто, як маленькі гелікоптери! Дівчата верещали, галас зчинився. А «конструктора» викликали «на килим» до учительської. Правильний педагогічний підхід вирішив справу на його користь – за сприяння Дезидерії Юріївни він отримав з Рахівської школи, де діяв авіамодельний гурток, три реактивні двигуни для моделей, набір деталей і креслення. То була його перша ракета, вона злітала разів п’ять, поки не розбилася. Авіамоделізмом займався й навчаючись у Мукачеві, часто брав участь в обласних оглядах, в першості України.
Про свій вибір професії Володимир спершу не обмовився батькам ні словом – він просто поставив їх перед фактом, коли вже вступив. Мати дуже переживала, якби вона знала заздалегідь – точно не дозволила б. А він розмірковував так: тайкома вступлю до штурманського училища – батьки будуть вимушені змиритися, а не вступлю – ніхто й не знатиме про це, я ж щойно закінчив Мукачівське ПТУ. Та цілеспрямованості йому не позичати – три роки він паралельно готувався до вступу.
Закінчивши авіаційне училище і здобувши фах штурмана-інженера, потрапив на реактивну техніку. Літав загалом 19 із половиною років (почав ще на другому курсі). Вивчали моделі АН-26 (штурманський варіант), ТУ-134, АН-12 (практично всіх модифікацій). Стажувався Володимир у Маріуполі, мав хороших наставників. Після закінчення училища скерування отримав у Ташкент. А далі, як мовиться, пішло-поїхало. Штурманів же бракувало. Служив і в «гарячих» точках – у 1987 році, потрапивши у винищувально-бомбардувальний полк, робив кілька вильотів в Афганістан. А загалом, з війни починав, війною й закінчив свою штурманську службу. Літав переважно на СУ-24. Служив у Ханабаді, Німеччині, Білорусі, під Смоленськом, затим у діючому полку м. Морозовська Ростовської області.
14 серпня 1994 року почалася війна на Кавказі. З 1996 року в бойових діях брав участь і наш земляк – штурман Володимир Панасенко. Різні бойові завдання доводилося виконувати: наносити удари бетонобійними бомбами (між собою штурмани називали це «дробити щебінь»), аби руйнувати каміння, скелі в горах Кавказу. Таким чином перекривалися річки, дороги, стежки, якими, як передбачалося, доставлялися боєприпаси. Населених пунктів майже не торкались, у м. Грозному наносилися хіба що точкові удари. Якщо й отримували завдання зруйнувати те чи інше місто, то знали, що мирне населення звідти вже виведене. Втім, хто ж дасть 100-процентну гарантію, що там ніхто не залишився? Згадуючи це, Володимир Іванович на мить замислився й промовив: «Повірте, війна – це найстрашніше в світі, бо гинуть у ній не тільки військові, але й мирне населення, яке не знає, як себе захистити».
Від штурмана залежить кінцевий результат виконання завдання. А загалом льотчик і штурман – це виконавці, але за ними стоїть інженерно-технічний склад, який готує літак до вильоту, аби все в ньому працювало справно. Отож, безпекою екіпаж завдячує саме цим фахівцям. Тим більше, працювати доводилося і вдень, і вночі, і в будь-яку погоду, навіть у туман і дощ, коли видимість обмежена. Спробуй-но пролетіти між горами Кавказу, не зачепивши скелі, – завдання не з легких, а піднімешся на космічну висоту – точність попадання в ціль буде вже не та.
А загалом, вважається, що штурман – це навігація, очі, вуха і розум літака. Бо саме він задає курс, усі координати, параметри, вводить ціль. Знайти її, визначити і «прив’язатися» до неї за допомогою прицільного обладнання – найвідповідальніший момент. А щодо бомб, то скидувати доводилося різні – вагою від 50-ти кілограм (це навчальні), далі бойові – 100-кілограмові і до 3-тонних, котрих літак бере тільки одну. Між іншим, гуркіт від вибуху менших буває навіть більшим (усе залежить від «начинки»).
Дев’ять років тому його списали з льотної роботи, позаду – 38 років вислуги. Налітав майор запасу, штурман з Оноку 1200 годин, а кількість вильотів важко й злічити (за добу, бувало, здійснювали й по 6-8). Та вдома чекав надійний тил – сім’я. Пишається Володимир Іванович донькою Вікторію, яка здобула фах економіста, і сином Олексієм, котрий наразі є сержантом міліції. Батько жартує, що навмисне йому кепки з козирками купував, аби неба не бачив, бо роботу штурмана вважає важкою й ризиковою.
А перед звільненням у запас Володимир Панасенко здобув ще й фах спеціаліста з інформаційних технологій, менеджера-маркетолога. Опанував цілком мирні професії для наземного життя. Відтак працював інженером електрозв’язку, отримав ще й спеціальність енергетика, був також майстром цеху в депо. Кілька років віддав і педагогічній роботі в гімназії м. Морозовська (й досі спілкується Інтернетом зі своїми колишніми учнями). А після звільнення Володимир Іванович переїхав в Онок, до матері. Довелося владнати чимало паперово-бюрократичних справ. Адже з російським паспортом тут був як чужий серед своїх.
– …А за небом така ностальгія! Сів би в літак – і полетів би із задоволенням. То неземні, ні з чим не зрівнянні відчуття. Та вороття немає – перепустку до неба здано, – з нотками суму в голосі промовив штурман, майор запасу Панасенко.
