Першу світову війну на Закарпатті майже не пам'ятають. У шкільних підручниках їй віддано кілька рядків - переважно про Українських Січових Стрільців на Маківці. У радянські часи цю війну взагалі назвали «імперіалістичною» і прирекли на забуття: герої тієї війни не вписувалися в нову ідеологію, де головними мали стати «червоноармійці» громадянської.
У незалежній Україні ця сторінка теж залишилася на маргінесі - її затьмарили Друга світова, голодомори, репресії. Усе це теж наша історія. Але без Першої світової неможливо зрозуміти, як і чому Закарпаття стало тим, чим воно є.
До літа 1914 року Закарпаття - це «Угорська Русь», північно-східна окраїна Угорського королівства у складі Австро-Угорської монархії. Уже понад 900 років ці землі належали Будапешту. Тут жили русини-українці (більшість сільського населення), угорці (адміністрація, частина міщан), словаки (особливо на заході краю), євреї (значна частина торговців і ремісників), німці-колоністи (у Мукачеві та довкола), румуни (на південному сході). Закарпаття було багатомовним, багаторелігійним, відносно мирним регіоном - глибока провінція без власних університетів, без національних інституцій, без політичного представництва.
Русини-українці краю переживали гостру кризу ідентичності. Угорська влада послідовно мадяризувала їх: державною мовою у школах була угорська, греко-католицька церква зазнавала тиску, національне життя задушувалося. У відповідь частина закарпатської інтелігенції шукала опори - і знаходила її в трьох різних напрямах. Одні дивилися на Київ і Львів, ототожнюючи себе з єдиним українським народом. Інші - на Москву, сприймаючи себе як частину «єдинаго рускаго народа» (так зване москвофільство). Треті намагалися сформувати окрему «карпато-руську» ідентичність. Ці суперечки розгорталися переважно у вузьких колах священиків і вчителів - але саме вони визначили, чому війна стане для краю не лише військовою, а й ідентичнісною катастрофою.
28 червня 1914 року в Сараєві сербський націоналіст Гаврило Принцип убив ерцгерцога Франца Фердинанда - спадкоємця австро-угорського престолу. Через місяць, 28 липня, Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. За тиждень у війну вступили Росія, Німеччина, Франція, Британія. Європа, яка майже 100 років (від кінця наполеонівських воєн) не знала великих континентальних війн, ринулася в безодню. Ніхто з тих, хто співав патріотичні пісні в серпні 1914-го, не уявляв, що це триватиме чотири з половиною роки, забере десятки мільйонів життів і остаточно зруйнує чотири імперії - Російську, Австро-Угорську, Німецьку та Османську.
Для Закарпаття війна означала одне: карпатські перевали стали лінією фронту. Це той рідкісний випадок в історії краю, коли його земля перетворилася не на тил, не на тилову зону, а на безпосереднє поле бою між двома великими арміями. Російські війська переходили перевали й займали закарпатські села. Австро-угорські й німецькі контратакували. Зі снігу витягували тіла. Біженці з Галичини рухалися через перевали на південь. Чоловіків мобілізували в 66-й Унгварський та 85-й Мараморосько-Угочанський полки. Жінки залишалися самі з господарством і дітьми. Священиків і вчителів масово вивозили в Талергоф - лише за підозру в нелояльності.
За чотири роки війни Закарпаття втратило тисячі мобілізованих чоловіків, а війна принесла регіону голод, епідемії, біженство й демографічну кризу, цілі покоління здатних до праці чоловіків. Регіон вийшов із війни виснаженим, голодним, з епідемією іспанки 1918 року, з армією повернувшихся інвалідів. Але разом із тим - Закарпаття вийшло з війни вільним від тисячолітньої угорської влади. Сен-Жерменський (1919) і Тріанонський (1920) договори передали край Чехословаччині. Це був перший за 900 років момент, коли русинам-українцям краю гарантували мовні й культурні права.
Ця стаття - спроба зібрати докупи розпорошену пам'ять про ту війну. Про те, як її переживали закарпатці: на фронті й у тилу, у полку й у концтаборі, у Сваляві й на Ужоцькому перевалі. Без героїзації й без віктимізації. Просто - що було.
Геополітичний контекст: ставки на закарпатські землі
Росія прагнула приєднати Галичину, Буковину та Закарпаття, вважаючи ці землі «исконно русскими территориями» і прагнучи розширити кордони до Карпат. Австро-Угорщина натомість покладала очі на Волинь і Поділля. Закарпаття - тоді «Угорська Русь» - перетворилося на одну з головних стратегічних ставок: хто контролює карпатські перевали, той контролює ворота до Угорської рівнини і далі - до Будапешта.
Цар Микола II, за переказом, поставив перед своїми генералами амбітну ціль: до руського Великодня стояти перед Будапештом. Австро-Угорщина натомість будь-якою ціною мусила утримати карпатський щит - інакше тисячолітня угорська держава перестала б існувати ще у 1915-му.
Як це починалося: серпень 1914-го в Ужгороді
Війну в Ужгороді зустріли не з тривогою, а з ентузіазмом. Ужгородський краєзнавець Юрій Туряниця згадує:
«Початок війни мешканці Ужгорода зустріли з… ентузіазмом. Передчуття легкої перемоги військ цісаря було зумовлено масованим промиванням мізків тогочасними австро-угорськими „кисельовими". Радісно налаштований натовп, маршируючи містом, невпинно скандував: „Да здравствує війна!" Та дуже скоро настала пора гіркого протверезіння. Розбита у Східній Галичині австро-угорська армія безладно котилися долиною Ужа. Доповнювали цю сумну картину безкінечні валки євреїв, які тікали з Галичини».
Уже через місяць після парадних маршів ужгородці побачили зворотний бік війни: обози поранених, біженців, відступаючих вояків. Народна пісня, з якою закарпатські матері проводжали синів на фронт, починалася рядком «Неси мамці жалість мою через зелені гори, через темні ліси…» - саме цей рядок став назвою книги Юрія Фатули про закарпатців у тій війні.
Старожили з Рахівського округу казали про мобілізацію коротко й влучно: «кілько було хат, тілько було забрано на войну».
Закарпатці в австро-угорській армії: на чиєму боці?
Закарпатці не обирали сторони - їх обрала за них держава. Русини, як і чоловіки інших народів Австро-Угорщини, були призвані в армію цісаря Франца-Йосифа І.
Багатонаціональні полки регіону
66-й Унгварський піхотний полк (штаб в Ужгороді з 1903 р.) за національним складом 1914 року: словаки 46%, угорці 25%, русини-українці 22%, інші 7%. Полк дислокувався в казармах на вул. Другетів - тих самих, де нині стоїть 15-й окремий батальйон 128-ї Закарпатської гірсько-піхотної бригади, що сьомий рік боронить країну від російської агресії.
85-й Мараморосько-Угочанський полк комплектувався переважно з Рахівщини, Тячівщини, Хустщини - там русинський елемент був значно сильнішим.
Трагічне роздвоєння русинів
Закарпатські русини-українці опинилися в ситуації трагічного роздвоєння. Частина з них сповідувала москвофільські погляди й потенційно симпатизувала Росії, тоді як Австро-Угорщина вимагала від них воювати проти неї. Австрійська влада, використовуючи окремі факти співробітництва «москвофілів» з російською окупаційною владою, здійснила масові репресії та звинувачувала їх у власних поразках.
Утім, біженці з Галичини, які йшли через закарпатські перевали, несли із собою страшні розповіді про російську окупацію: «братня влада» зачинила «Просвіти», бібліотеки, школи; депортувала частину української інтелігенції та духовенства вглиб Росії, серед них - митрополита Андрея Шептицького); насильно навертала греко-католиків у православ'я. Це швидко «вилікувало» багатьох закарпатців від москвофільських ілюзій.
Українські Січові Стрільці на Закарпатті
Окрему сторінку склали добровольці - Українські Січові Стрільці (УСС). У серпні 1914 р. до УСС записалися десятки тисяч добровольців, але військове командування погодилося лише на формування кількатисячного легіону. Після приїзду з Галичини УСС у серпні-вересні 1914 р. проходили вишкіл у двох селах поблизу Мукачева - Горонда і Страбичово. Тут 7 вересня легіон було розділено на 2,5 курені (батальйони).
Для закарпатських русинів-українців це був перший масовий контакт зі свідомими українцями з Галичини, які говорили українською літературною мовою, носили синьо-жовті відзнаки й відкрито називали себе українцями. Місцеві сприйняли стрільців як «освічених дисциплінованих юнаків, що завоювали на Закарпатті прихильність не тільки місцевих юнаків, але й навіть угорців».
Командування австро-угорської армії скеровувало сотні УСС окремими групами на розвідувальну та диверсійну діяльність у тилу російських військ.
Бойові дії на закарпатській землі: хроніка
Осінь 1914 - перше вторгнення
Уже за місяць після початку війни - 24 вересня 1914 р. - російські війська з ходу захопили стратегічно важливий Ужоцький перевал (889 м над рівнем моря) і відкинули його захисників аж до закарпатського села Ставне, що за 20 км на південь.
Головне завдання покладалося на 8-му армію генерала Брусилова, яка наносила основний удар у напрямку Гуменне - Кашау (Кошице) і на територію Угорщини. Війська під командуванням генерала Фесенка через Верецький перевал зайняли Нижні й Верхні Ворота, Воловець, Уклин і дійшли до Неліпина - передмістя Сваляви.
Перші бої УСС - перша кров
25 вересня 1914 р. на Ужоцькому перевалі та біля села Верецькі Вижні відбувся перший бій УСС. Того дня сотня Осипа Семенюка атакувала російських кіннотників на дорозі Турка–Сянки. 27–28 вересня вона провела важкі оборонні бої за Сянки й Ужоцький перевал проти переважаючих російських сил. Загинули п'ятеро стрільців - перша кров УСС, перше збройне зіткнення українського війська з російськими загарбниками від часів Полтавської битви 1709 р.
Перша окупація Закарпаття
Перша російська атака тривала з 24 вересня по 22 жовтня 1914 р. Уже у другій хвилі, з 17 листопада, росіяни знову пішли через Ужоцький перевал - бої охопили Унзький та Земплінський комітати, і десятки населених пунктів опинилися під окупацією опинилися під окупацією.
Грудень 1914 - Ужоцький перевал: серія контратак
Взимку 1914–1915 р. Ужоцький перевал кілька разів переходив із рук в руки. 3 грудня австро-угорці оволоділи перевалом, але утримували його лише 20 годин. У католицький Щедрий вечір австро-угорські війська провели масований наступ і 25 грудня захопили перевал, але змогли утримати його лише тиждень - 1 січня 1915 р. росіяни знову оволоділи цією стратегічною позицією.
Перша жертва-офіцер з Ужгорода
Серед перших офіцерів 66-го полку, що поліг на Російському фронті, був 23-річний кадет-аспірант Юлій Шварц із с. Радванка (нині мікрорайон Ужгорода). Його ім'я викарбувано на пам'ятнику загиблим у Першій світовій війні, що й нині стоїть на Радванці - повз нього щодня проходять тисячі ужгородців, не знаючи історії юнака за тим іменем.
Зимова битва в Карпатах - січень-квітень 1915 р.
Це була, мабуть, найкривавіша операція безпосередньо на закарпатській землі - і одна з найжахливіших за умовами в усій історії Першої світової.
Австро-угорський головнокомандувач Конрад фон Гетцендорф наполягав на контрнаступі за будь-яких умов, щоб деблокувати обложений Перемишль. Атаку треба було проводити в заліснених горах при глибокому снігу й жахливих морозах.
22–24 січня 1915 р. австро-німецькі війська виступили проти 8-ї армії Брусилова, завдаючи два удари: один від Ужгорода на Самбір, інший від Мукачева на Стрий.
Південна армія Лінсінгена
В середині січня на ділянку фронту між Ужоцьким перевалом і перевалом Пантир прибула німецька Південна армія під командуванням генерала фон Лінсінгена. Водночас на її лівому фланзі було сформовано австро-угорське з'єднання під командуванням фельдмаршала Сурмая. Німецькі війська почали бої за оволодіння висотами - гора Татарка (794 м) біля с. Підполоззя, Кліва (803 м) біля Волового (нині Міжгір'я), гірський масив Менчул (1346 м) біля Торуня.
У районі Мукачева–Ужгорода створили Південну армію, яка наступала у складі ширшого плану.
Пекло на висотах
Угорський генерал Сурмай захопив Ужоцький перевал 27 січня, але просування виявилося неможливим. У зимових боях 1915 року австро-угорські війська зазнали катастрофічних втрат. Десятки тисяч солдатів були вбиті, поранені, обморожені або виведені з ладу хворобами. Більшість втрат спричинили не лише бої, а й нелюдські умови Карпатської зими.:
- Морози до -25 °C при триденних безперервних боях;
- Глибокий сніг на висотах 800–1300 м, де ні окопу викопати, ні укриття звести;
- Ночівля просто неба - підрозділи кожного дня сотнями гинули від обмороження і тисячами хворіли;
- Тиф, дизентерія, „волинська лихоманка" - солдатів косили не кулі, а воші й брудна вода.
Один із учасників боїв на горі Маківка згадував:
«Цілий перший курінь і сотні Мельника та Будзиновського з 2-го куреня були там на горі. Моя сотня й сотня Левицького була ще з Грабівці в резерві. Свіжа московська батарея установилась за горою Клива, почала нагально бомбардувати село Грабовець. Її ціль - не допустити резерви на Маківку».
«Пасхальні битви» Сурмая
У «пасхальних битвах» 1915 р. Сурмай ціною величезних жертв відстояв Ужоцький перевал від переважаючих сил росіян. За оборону перевалу його нагородили орденами та титулом «Переможець Ужоцький» (угорською: vitéz uzsoki báró Szurmay Sándor).
До 1 лютого 1915 р. 30-му російському корпусу вдалося зберегти позиції від Ясіня до Зеленої на південний схід до Кірлібаба. Частина Закарпаття від Рахівщини до Воловеччини фактично перебувала у зоні активних бойових дій.
19 березня 1915 р. 3-тя і 8-ма армії оволоділи головним гребенем Бескидського хребта; корпуси 8-ї армії за два тижні боїв (29 березня - 12 квітня) просунулися лише на 20 км і не дійшли до Ужгорода приблизно 30 км. Це найближчий момент, коли Ужгород міг перейти під контроль Росії.
У середині квітня 1915 р., розгорнувши наступ через гору Черемху (1130 м) біля с. Лубня, російські війська знову спробували прорватися в Ужанську долину, але успіху не мали - на допомогу австрійцям вчасно прибув німецький «Бескидський корпус» під командуванням генерала фон дер Марвица. Союзники успішно боронили Ужоцький перевал аж до 7 травня 1915 р., коли після Горлицького прориву росіяни відступили по всьому фронту.
Загальні втрати Карпатської операції
За оцінками істориків, сукупні втрати сторін під час Карпатської операції - включно з убитими, пораненими, полоненими, хворими та обмороженими - сягали сотень тисяч осіб.. Кровопролитні бої закінчилися без стратегічного результату, але концентрація значних німецьких й австро-угорських військ на Східному фронті дала змогу британським і французьким військам активізувати дії на Балканах.
Тогочасні очевидці розповідали, що багато карпатських хребтів стало «суцільним цвинтарем із братських поховань німецьких та російських солдатів». Спочатку тіла полеглих не збирали - вони лежали під снігом. Та коли встановилась тепла погода, трупи почали масово розкладатись. Їх наспіх захоронювали безпосередньо на місцях бойових зіткнень, стягуючи у окопи та траншеї.
Трагедія у Сваляві: 15 березня 1915 року
Це епізод, який рідко згадують у загальних оглядах війни, але він яскраво ілюструє, як війна вривалася в життя цивільних закарпатців навіть далеко від лінії фронту.
Уночі з 14 на 15 березня 1915 року з залізничної станції Свалява відправився ешелон з військом у напрямку Воловця. Згодом 20 хвостових вагонів з вояками несподівано відчепилися й стрімко покотилися по схилу вниз. Вояки у товарних вагонах гадали, що почався контрнаступ російських військ - тому поїзд так швидко жене назад.
На станції Свалява вільних залізничних колій не було: їх зайняли ешелони з військом, гарматами, амуніцією та технікою, а зустрічні були заставлені цистернами з пальним. Хвостові вагони на повній швидкості врізалися в станцію.
Загинуло, за різними оцінками, до тисячі солдатів. Багатьох поховали тут же - на свалявському цвинтарі ще донині збереглися могили з тієї катастрофи. Це найбільша одинична трагедія Першої світової безпосередньо на закарпатській землі - і вона сталася не від ворожого вогню, а від технічної аварії й хаосу.
66-й полк: ужгородські солдати у пеклі Брусиловського прориву
Найкривавіший епізод 66-го Унгварського полку - оборона Галицького фронту під час Брусиловського прориву (червень-серпень 1916). Російська армія прорвала австрійську оборону й за три з половиною місяці заглибилася на 120 кілометрів. Австро-Угорщина та Німеччина зазнали величезних втрат - убитими, пораненими, полоненими й зниклими безвісти.
У ході оборони:
«66-й полк чотири дні мужньо стримував ворога і відступив тільки тоді, коли в строю залишилося не більше 20 відсотків особового складу. Відстань між окопами двох ворогуючих армій місцями сягала всього 50–70 метрів, тому будь-який рух викликав миттєвий вогонь противника».
З огляду на те, що відсоток зниклих безвісти в австро-угорській армії перших років війни сягав 30%, точних втрат 66-го полку встановити неможливо. Завдяки кропіткій роботі ужгородського лікаря-хірурга Юрія Фатули в чеському військовому архіві ідентифіковано особисті дані близько двох тисяч полеглих бійців полку, із яких майже 800 - мобілізовані з території теперішнього Закарпаття. Юрію Фатулі вдалося ідентифікувати майже 800 мобілізованих із території сучасного Закарпаття, які загинули у складі полку.
Цісар Карл І у с. Майдан, травень 1917 р.
У травні 1917 р. Мішкольцьку піхотну дивізію, до складу якої входив 66-й полк, відвідав цісар Карл І (останній імператор Австро-Угорщини, наступник померлого Франца Йосифа). У с. Майдан він оглядав підрозділи 66-го полку. До солдатів звертався трьома мовами:
- до угорців - угорською;
- до русинів - «зрозумілою русинською»;
- до словаків - словацькою.
Цей жест - три мови до трьох народів одного полку - і символізував Австро-Угорщину, і водночас вже свідчив про її кінець. Через півтора року імперії не стане.
Голос рядового солдата
Серед небагатьох автентичних свідчень війни очима закарпатця-русина - «Хроніка моїх військових літ», рукопис Івана Васильовича Чічака з Великого Бичкова. Під час затишшя між боями на Російському фронті, у тому числі під час визволення Львова, він записував усе побачене у зошит. Цей рукопис донині зберігається у його нащадків і є рідкісним джерелом для розуміння війни знизу - очима не генерала, а простого закарпатця.
Талергоф і Терезин: концтабори своєї ж держави
Одна з найдраматичніших і досі недостатньо відомих сторінок. Австро-Угорщина, програючи на фронті, шукала «зрадників» у тилу. І знайшла їх серед русинів - за самою лише підозрою у симпатіях до Росії.
Як це працювало
Талергоф під Грацом (4 вересня 1914 - 10 травня 1917) - один з перших концтаборів Європи XX століття. Терезин у Чехії - другий такий табір. Сюди депортували галичан, буковинців, лемків, а також закарпатців - особливо греко-католицьких священиків, учителів, освічених селян.
Умови. До зими 1914–1915 рр. бараків у Талергофі не було взагалі. Люди - серед них жінки, діти, старі - лежали просто на землі під дощем і морозом. Перші пів року «жили» під голим небом. Потім збудували бараки, але вже почалися епідемії плямистого тифу й холери. Лише між 17 січня і 31 березня 1915 р. в Талергофі померли 524 особи.
Цифри
За австрійською офіційною статистикою, через Талергоф пройшло щонайменше 14 000 в'язнів (1914–1916). Зареєстровано 1 767 смертей; реальна цифра вища.
Сценарій арешту
З Лемківщини, Галичини, Закарпаття людей забирали часто за доносами - поляків, румунів, особистих ворогів. Одного жандарма досить, аби арештувати п'ятьох-десятьох односельчан без жодних доказів - потрібен був лише сусідський наклеп «русофіл». У с. Лопушанка-Хомина пароха Олександра Яворського чудом врятували від страти, а його сина-кандидата адвокатури відправили в Талергоф. У таборі його підвішували за заяву, що він руської національності.
Масштаб репресій
За австрійською офіційною статистикою, через Талергоф пройшло щонайменше 14 тисяч в’язнів. У таборі офіційно зареєстровано 1767 смертей, хоча окремі дослідники вважають, що реальна кількість жертв могла бути більшою. Репресії проти русинського населення Галичини, Буковини й Закарпаття стали однією з найтрагічніших сторінок війни в Карпатському регіоні.
Закарпатський контекст
Терор торкнувся й закарпатських сіл, особливо тих, де священики мали тісні контакти з Галичиною або відкрито вживали літературну українську мову замість мадяризованої «угроруської». Списки конкретно закарпатських в'язнів Талергофу досі вивчаються - частина даних в архівах Відня, Будапешта й Праги.
Цивільне життя на Закарпатті в роки війни
Тил, який не був тилом
Закарпаття перетворилося на тил угорської армії - з постійними епідеміями, безгрошів'ям та постійною загрозою життю.
Реквізиції. Військові комісії безперервно вилучали в селян худобу, фураж, зерно, тяглову силу. У 1915–1916 рр. в гірських селах Воловеччини, Великоберезнянщини й Рахівщини це означало голод - родини залишалися без коней для оранки, без корів для молока, без зерна для хліба.
Дорожнеча. Війна знецінила австро-угорську крону. У великих містах ціни на хліб, сіль, цукор, гас зростали в рази. Чорний ринок процвітав, але селянину з гірського села не було ні що, ні до кого нести на продаж.
Тяжкий робочий день на лісопильнях, рудниках, заводах. Жінки замінили чоловіків - на солотвинських соляних копальнях, на скляних мануфактурах, на лісозаготівлях у Рахові й Ясіні. Тривалість зміни сягала 15 годин.
Епідемії. Тиф, холера, дизентерія, з 1918 р. - іспанка. У гірських селах, де війна забрала чоловіків, а реквізиції - їжу, смертність серед дітей і старих зросла катастрофічно.
Жіноча війна: ті, хто залишався вдома
У спогадах рідко лунають голоси закарпатських жінок, але їх досвід можна реконструювати з листів, етнографічних записів і пізніших переказів.
На жінок ліг увесь тягар:
- Господарство без чоловіка: оранка, сінокіс, догляд за худобою, виховання дітей - усе самотужки;
- Замовляння молебнів за чоловіків і синів на фронті - у греко-католицьких церквах ці записки заповнювали цілі книги;
- Робота на тих небагатьох заводах і копальнях, які не закрилися;
- Голод: коли реквізували корову й коня, родина з дітьми залишалася буквально без засобів виживання.
Смертність немовлят у Сваляві, Мукачеві, Ужгороді в 1915–1918 рр. зросла в 2–3 рази порівняно з довоєнними роками. Причини: недоїдання матерів, відсутність молока, епідемії, відсутність лікарів (більшість пішла в польові шпиталі).
Біженці з Галичини
Через закарпатські перевали йшли «безкінечні валки євреїв, які тікали з Галичини», а також руснаків і поляків. Восени 1914 р. в Ужгороді й Мукачеві накопичилися тисячі біженців без житла, їжі й документів. Австрійська влада не справлялася: уряд офіційно визнав українців біженцями лише в січні 1915 р. Для біженців з Галичини й Буковини створили табори у Вольфсбергу, Гмінду та Гредігу - умови там були «надзвичайно важкими, від голоду, холоду й інфекційних захворювань загинуло близько 2 тис. осіб».
Брусиловський прорив 1916 р. - відлуння на Закарпатті
Відгомін Брусиловського наступу докотився до Закарпаття у серпні 1916 р. Активні бойові дії проходили у горах, на перевалах, і значна частина гірських районів Закарпаття опинилася у зоні бойових дій та тимчасової окупації.
Російська армія інтенсивними наступальними діями намагалася захопити Яблунецький перевал, але австро-угорцям вдалося відстояти цей стратегічний пункт. Активні бойові дії тривали до середини жовтня, але стратегічного успіху не принесли. Фронт перейшов у фазу позиційної окопної війни до липня 1917 року, коли після прориву німецькою армією біля Тернополя російські війська відступили на схід.
Цивільне населення і підсумки
Понищена інфраструктура не була найбільшою втратою цієї землі. Десятки тисяч мирних жителів були евакуйовані, тисячі загинули або потрапили в полон чи виселення.
За даними чеського краєзнавця Ярослава Достала, на території Закарпаття було до 30 впорядкованих військових поховань, де захоронено щонайменше 18 437 солдатів і офіцерів. Найбільший цвинтар був в Ужгороді - більше тисячі вояків. Найбільше (10) військових поховань - у Великоберезнянському окрузі, де точилися головні бої за Ужоцький перевал.
На Ужоцькому перевалі стоїть пам'ятник на честь 370 полеглих воїнів у формі зрізаної кам'яної піраміди з табличками українською, угорською, німецькою й російською мовами:
«Воїнам армій Російської та Австро-Угорської імперій, які загинули в боях за Ужоцький перевал у роки Першої світової війни».
Кінець імперії та тисячолітнього угорського панування
У жовтні-листопаді 1918 р. з фронту почали повертатися демобілізовані вояки. Голодні, обірвані, часто з вошами і хворобами. Колишні солдати 66-го й 85-го полків поверталися додому через ту ж станцію Свалява, де колись сталася та трагедія, тільки тепер не в строю, а ватагою.
У містах і селах краю прокотилася хвиля мітингів. У Хусті, Тячеві, Великому Березному, Порошкові з колон лунав гімн:
«Подкарпатськіе русини, оставте глибокий сон…»
Народ виганяв із сіл старих чиновників-нотарів, збирачів податків, жандармів. Знімали прапори монархії, вивішували національні знамена - часом угорські (там, де більшість становили угорці), часом русинські.
16 листопада 1918 р. Угорська національна рада проголосила автономію Підкарпатської Русі. Перша світова війна поклала край 900-літньому пануванню угорців на цій землі. Після розгрому Австро-Угорщини на основі Паризької мирної конференції, Сен-Жерменського (1919) та Тріанонського (1920) договорів Закарпаття одержало статус автономії у складі Чехословацької Республіки.
Втрати
- Сотні тисяч вихідців з українських земель Австро-Угорщини були мобілізовані до цісарської армії;
- Юрію Фатулі вдалося ідентифікувати майже 800 загиблих бійців 66-го полку, мобілізованих із території сучасного Закарпаття;
- На території Закарпаття збереглися десятки військових поховань Першої світової війни;
- Карпатська операція 1915 року стала однією з найкривавіших битв Східного фронту;
- Через Талергоф пройшли тисячі в’язнів, серед яких були русини, українці, лемки й буковинці;
- Перша світова війна радикально змінила політичну карту Центральної Європи та долю Закарпаття.
Ключовий висновок
Закарпатці воювали на боці Австро-Угорщини - не з власного вибору, а в силу мобілізаційного обов'язку. Вони боронили карпатські перевали від Росії, яка прагнула «визволити братів-слов'ян» і водночас знищити їхню ідентичність. Бої на Ужоцькому, Верецькому й Торунському перевалах входять до найкривавіших сторінок Першої світової на Сході - і є прямою частиною закарпатської землі та пам'яті.
Юлій Шварц з Радванки, Іван Чічак з Великого Бичкова, тисячі безіменних солдатів 66-го й 85-го полків, в'язні Талергофу, біженці зі станції Свалява, жінки, що тягнули на своїх плечах і дітей, і господарство, і війну - це наші. Це закарпатці.
Їхній досвід дав один простий і страшний урок: народ, який не має власної держави, завжди ризикує тим, що його сини убиватимуть один одного в інтересах чужих імперій. У 1914-му на Ужоцькому перевалі закарпатці вперше побачили те, що ми бачимо у 2026-му: росіян, які прийшли «визволяти братів-слов'ян», водночас знищуючи їхню мову, церкву, школи, інтелігенцію.
Цей урок коштував нам ціле покоління.
